12—14 лютого у Харкові відбулися заходи, присвячені пам'яті екс-гравця ВК «Юракадемія» Олександра Мартиненка, який трагічно загинув у боях під Дебальцевим рік тому.
Історія таких хлопців, як Сашко, не може не надихати. Саме вони, наші герої, символізують справжній патріотизм, мужність і відвагу нашого народу, є прикладом для сучасників і для наступних поколінь українців, а тому пам’ять про них має жити завжди.
Будучи одним з провідних волейболістів свого клубу «Юракадемія», Олександр у серпні 2014 року добровільно вступив до лав Збройних Сил України, вже на початку вересня поїхав на лінію фронту в зону проведення АТО, де самовіддано захищав нашу державу і пролив за неї власну кров. Олександра не стало 7 лютого минулого року. Майже рівно через рік після страшної звістки у харківському споткомплексі Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого зібралися ті, хто знав Олександра Мартиненка, і ті, для кого героїчний вчинок Сашка відбивається в серці.
У суботу, 13 лютого, відбулося відкриття Першого Всеукраїнського турніру пам'яті Олександра Мартиненка, а також урочисто був відкритий пам'ятний стенд на його честь. В урочистій частині взяли участь ректор Національного юридичного університету ім. Ярослава Мудрого, почесний президент ВК «Юракадемія», Герой України Василь Тацій, президент клубу Леонід Михайлов, суддя національної категорії, член Виконкому ФВУ Анатолій Коваленко, директор Харківського обласного вищого училища фізичної культури і спорту Анатолій Попов, рідний брат Олександра – Олексій Мартиненко, та інші гості.
У турнірі взяли участь вісім команд – Харківське обласне вище училище фізичної культури і спорту (ХОВУФКС), «Хвиля» (Харків), «Отамани» НЮУ ім. Ярослава Мудрого, «Планер» (Харків), команда Південного гірничо-збагачувального комбінату – ПГЗК (Кривий Ріг), «Титан» НЮУ ім. Ярослава Мудрого, ХНУ ім. Каразіна, «Кіндер» НЮУ ім. Ярослава Мудрого. За результатами двох ігрових днів визначилися чотири кращі колективи, які у неділю розіграли призи. В матчі за третє місце зустрілися ХНУ ім. Каразіна та «ПГЗК» з Кривого Рога. У впертій боротьбі перемогу святкувала харківська команда з рахунком 3:1.
У фінальному матчі зустрілися два харківські колективи – «Хвиля» і команда НЮУ ім. Ярослава Мудрого «Отамани». На радість гостям і глядачам гра виявилася цікавою – з рівною боротьбою від першого ж свистка на подачу. Вболівальники не вщухали ні на хвилину, підтримуючи своїх улюбленців, що тільки додавало напруження у поєдинку. Переможного ентузіазму в обох суперників було не відняти. І все ж переможцем в цій зустрічі і чемпіоном турніру стала харківська команда «Хвиля», перемігши своїх опонентів з рахунком 3:1.
Родзинкою спортивних заходів на честь Олександра Мартиненка був Матч пам'яті, в якому взяли участь його друзі і одноклубники. Гра завершилася дружньою нічиєю – 1:1.
По закінченні ігрової частини відбулося урочисте закриття турніру та нагородження учасників і призерів змагань, яке проводили головний суддя турніру Юрій Торкін і брат Олександра – Олексій Мартиненко. Переможець та призери були нагороджені кубком, медалями та дипломами. Крім того, пам'ятні подарунки отримали кращі гравці в кожній з команд і лауреати в номінаціях «глядацьких симпатій».
МАРТИНЕНКО Олександр Євгенович
(21.03.1989 – 07.02.2015)
Олександр народився 21 березня 1989 року у Маріуполі. З 6-го класу почав професійно займатись волейболом. Жага до самовдосконалення та прагнення до досягнення кращого результату привели Олександра в Харків. Тут він закінчив Харківське обласне вище училище фізичної культури і спорту. Вищу освіту отримав, закінчивши у 2013 році Харківську Державну академію фізичної культури та спорту, та у 2014-му – Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого.
На базі НЮУ ім. Я.Мудрого закінчив військову кафедру, де отримав звання – молодший лейтенант запасу. Протягом майже 10 років захищав честь Харкова та НЮУ ім. Я.Мудрого, виступаючи на професійному рівні за ВК «Юракадемія». За свою спортивну кар'єру неодноразово був переможцем та призером змагань серед професійних команд майстрів.
У тяжкі часи для нашої держави, покинувши спортивну та юридичну кар'єри, пішов на фронт добровольцем. Воював у зоні проведення АТО у складі 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади, проявляв неймовірну мужність та відвагу. Відмовившись від підвищення та перепідготовки, до останнього залишався з бойовими побратимами на лінії фронту, захищаючи Україну. Брав участь у боях під Щастям, Дебальцевим, Никішиним та Малоорловкою.
Мартиненко Олександр – командир відділення 128-ї гірсько-піхотної бригади Збройних Сил України, загинув 7 лютого 2015 року під час обстрілу у м. Дебальцеве у віці 25-ти років. Поховали загиблого бійця у рідному Маріуполі.
Наказом Президента України №282/2015 від 23 травня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Рішенням міської ради м. Маріуполь від 30.06.2015 року №6/49-5415 за захист суверенітету України та її територіальної цілісності Мартиненку Олександру посмертно присвоєне звання «Почесний громадянин міста Маріуполь».
Про нього згадують
Володимир РОМАНЦОВ (головний тренер ВК «Юракадемія», колишній наставник Олександра Мартиненка):
«Я можу пишатися тим, що знав Сашка, протягом багатьох років працював разом з ним у команді. Незважаючи на свою молодість, він був одним зі старожилів колективу і, як-то кажуть, неформальним лідером. Погодьтеся, що прізвиськом «Дід» просто так ніхто не нарікає, а до Сашка навіть його ровесники ставилися з повагою, бо відчували, мабуть, в ньому не по роках розвинену мудрість, впевненість у власних силах і чоловічий характер.
У серпні 2014 року Сашко мені сказав, що хоче на деякий час піти з команди – мовляв, збирається змінити рід діяльності. Про те, що він добровільно пішов до воєнкомату та записався на участь в АТО, я дізнався вже згодом…
Вважаю, що його численні друзі, партнери здійснили надзвичайно важливий та щирий крок, започаткувавши турнір пам’яті Сашка. Наше спільне завдання – і надалі підтримати цей благородний проект».
Горден БРОВА (гравець ВК «Юракадемія», багаторічний партнер по команді та друг Олександра Мартиненка):
«Коли запитують про те, якою Саша був людиною або просять відзначити в ньому щось особливе, то складно виділити щось одне. Я сміливо можу сказати, що такі люди, як він, дуже рідко зустрічаються на життєвому шляху. Але якщо так трапляється, то вони залишають величезний слід у нашому житті.
Раніше мені завжди здавалося, що ми з ним вже дружимо дуже довго. Тепер я розумію, що цього часу було нескінченно мало. Він був людиною з безмежною душею. Здавалося, що стільки енергії і позитиву не може бути в одній людині. Завжди найбільш активний, веселий, товариський, постійно в центрі уваги. І при всьому цьому, Сашко відрізнявся своєю простотою і добродушністю. Постійно готовий допомогти, підтримати або ж, коли дійсно потрібно, то сказати і «гірку правду» в обличчя. Але хто, як не друг, це повинен робити.
Він багато в чому був прикладом для нас. Своєю цілеспрямованістю, наполегливістю та працьовитістю заохочував іти вперед і досягати все нових і нових цілей. Особливо добре це було помітно на спортивному поприщі. Я впевнений, що дуже багато хто в останні роки знали його як «Діда». У цьому, насамперед, заслуга міцного авторитету Сашка в колективі. Особливо добре це було видно в його відношенні до тих хлопців у команді, які вважалися ще молодими. Своєрідною опікою і власним прикладом, віддаючись душею, він займався їхнім вихованням. Це було здорово. Напевно, не було в його оточенні когось, про кого б він не турбувався. І найголовніше – ніколи його вчинки не мали ні жадібних, ні меркантильних інтересів. Щирість і доброта цієї людини просто не знали меж.
Друг, брат, син, коханий... Його ранній відхід став величезною втратою для багатьох. І хоча пройшов уже рік, але біль втрати не стає менше. Особливо це проявилося під час недавніх заходів на честь Сашка. Ніби тільки вчора ми бачилися всі разом на тренуванні...
Я думаю, Саша вартий того, щоб люди знали про нього і про його історію. Адже людина, яка своїми вчинками показала мужність, силу, вірність і доброту, повинна служити прикладом і нам, і наступним поколінням. І я пишаюся тим, що можу назвати його своїм другом».
…Рік тому Україна втратила одного зі своїх найвідданіших синів. Він міг би сьогодні любити, творити, сподіватися, жити! І грати у волейбол…
Вічна пам’ять тобі, Сашко!
По матерiалам прес-службу ФВУ
