Днями відома в українському волейболі особистість – чемпіон Європи, майстер спорту міжнародного класу – відзначив 69-й рік народження.
Приємно, що Олег Запорожець і сьогодні щиро відданий улюбленій справі свого життя. Тож він охоче розповів, чим нині дихає чоловічий волейбол у Івано-Франківську, пояснив, чому шкодує, що пішов свого часу з жіночого клубу «Сокіл» (Київ), а також згадав перемогу на чемпіонаті Європи-1971 у складі збірної СРСР...
- Олеже Павловичу, скількі часу сьогодні займає у вашому житті волейбол?
- Години по чотири на день: дві працюю з юнаками, дві – з дорослими. Зараз, щоправда, гравці у відпустці. Точніше, на канікулах. Тож тренувань нема, але з лютого почнемо все з початку. Ми ж граємо двома командами: у першій лізі чемпіонату України, спільно з клубом «Володар» із Галича, а у чемпіонаті області захищаємо честь Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу, на базі якого й тренуємося. Умови там чудові: п’ять залів, басейн, стадіон...
- Які завдання стоять цього сезону перед «Володарем»? І наскільки ви наблизилися до їх виконання після перших двох турів?
- Перший млинець, як завжди, був глевкий. А от у другому турі в Трускавці ми вже зіграли краще. Сподіваемося добре виступити і в третьому – у Тлумачі. Завдання стоїть потрапити до фінальної четвірки. Хоча виконати його будет непросто. Адже наша команда любительська, і практично наполовину складається зі звичайних людей, які тренуються по можливості після своєї основної роботи.
- Ви працюєте тренером майже сорок років. Наскільки змінилися за цей час вимоги до вашої професії?
- Вимоги завжди були однакові: перед тобою ставлять завдання – і ти працюєш задля його виконання. Натомість змінилися шляхи досягнення результату. Адже гра стала іншою: силовий напад – і все, ніякої видовищності. Я би навіть сказав, що жіночий волейбол у цьому плані цікавіший.
Раніше була довга гра, бо захист тягнув багато м’ячів, а зараз – подача, прийом, удар, усе... Зрідка буває, що м’яч тримається два-три моменти. Є такі волейболісти, які не можуть другу передачу віддати. А ось коли ще я сам грав, та й пізніше, було більше універсалів. Могли і пасувати, і приймати, і блок ставити... А зараз блок, напад – усе! Ліберо вилітає на прийом, інші гравці практично не приймають. Однобокий став волейбол, іншими словами...
- Майже всю свою кар’єру ви працювали з чоловіками, але був один виняток. З якими почуттями згадуєте той період, коли очолювали жіночий клуб «Сокіл» (Київ)?
- Це були чудові чотири роки, і я досі шкодую, що пішов. Мені дуже подобалося працювати з дівчатами, бо вони більш відповідальні й обов’язкові у порівнянні з чоловіками. З ними було простіше досягти результату.
- У вас загалом достатньо багатий послужний список, причому з широкою географією – від Камчатки до Івано-Франківська. В якому клубі ви змогли найбільше реалізувати себе як тренер?
- Мені гріх жалітися. Із вінницьким «Ремтехсільмашем», де я працював помічником Миколи Божемського, ми змогли дійти до бронзових медалей чемпіонату України і 1999 року вибороли право участі в єврокубку. Про роботу з «Аеропорт-Бориспіль» також залишилися приємні спогади. Це була чудова команда з гарними стосунками в колективі. Вона також стала бронзовим призером, щоправда, першої ліги. Але перед нами і не ставили завдання пробитися до Суперліги. Взагалі, у всіх різні підходи, проте мені цікаво було працювати всюди.
- Який із трьох клубів, за які ви самі грали, а це – «СКА» (Ростов-на-Дону), київський «Локомотив» і «Спартак» (Петропавловськ-Камчатський), став для вас, так би мовити, рідним?
- Я в усіх трьох почувався достатньо комфортно. Любив і люблю волейбол, тому, напевно, для мене сам клуб не мав великого значення, бо на першому місці завжди була гра. Я в усіх командах був догравальником-нападаючим, мав вести прийом, блок, напад, і ззаду також працював. Іншими словами, широке в мене було амплуа. Найбільшого ж я досягнув із ростовським СКА, який очолював фантастичний фахівець Віталий Григорович Зенович – заслужений тренер Росії. На жаль, його вже немає з нами. Я у нього набрався величезного досвіду як для тренерської роботи, так і для гри. Зі СКА я ставав бронзовим і срібним призером чемпіонату СРСР. Саме ця команда склала кістяк збірної РРФСР, яка виграла Спартакіаду-1971. І звідти я потрапив до збірної Союзу.
- Тієї самої, в складі якої згодом стали чемпіоном Європи-1971. Щось, окрім медалі, залишилось у вас на згадку про тріумфальні змагання в Італії?
- Звичайно – сувеніри та фото, хоча їх дуже мало. І всі вони були любительскими – хтось із хлопців фотографував на якийсь апарат. Тоді ж не було смартфонів, як зараз. А професійні фотографії йшли в газету і до нас не доходили.
- А форма, в якій ви здобували золоті медалі, збереглася?
- На жаль, ні. Нас швейцарські колекціонери там «пограбували». Тобто, розібрали на сувеніри. Проходу нам не давали у Мілані. Шось вимолювали, щось викупали. Дуже вже їм хотілося мати сувенір від чемпіонів Європи з гербом СРСР. Таких завзятих колекціонерів ще пошукати!
- Які ігри найбільше запам’яталися на тому чемпіонаті?
- Усі! Ми же там лише один матч програли – останній чехам, але він уже не мав турнірного значення. Чемпіонське звання ми собі забезпечили достроково. Можливо, тому розслабилися, вийшли на майданчкик відбувати номер, якщо можна так сказати. Нам за це не влетіло, але румуни тоді дуже сильно на нас образилися. Адже якби ми обіграли чеську команду, тоді б вони потрапили на Олімпіаду в Мюнхені-1972. А так їм довелося їхати на відбірковий турнір...
- Із ким з товарищів по золотій збірній підтримуєте зв’язок?
- Половини вже в живих нема, інші зайняті своїми справами, відійшли від спорту. Якихось теплих контактів ні з ким не лишилось. Хіба що за службовими обов’язками зустрічаємося.
- Це через «золото» європейської першості вас запросив до себе київський «Локомотив»?
- І так, і ні. За словами відомих фахівців Владислава Шамшура та Бориса Терещука, вони поклали на мене око давненько. І щойно у 1972 році я закінчив військову службу в лавах Радянської армії, одразу ж запросили до «Локомотива». Обіцяли і справді створили для мене відмінні умови як для проживання, так і для повноцінних занять волейболом. На той момент я відверто радів, що перейшов саме до цього клубу, адже в нього були хороші традиції і сам колектив. У Києві я відіграв біля семи років. Саме з «Локомотива» був запрошений грати за збірну УРСР. А на базі київського і харківського «Локомотивів» була створена збірна, яка в 1975 році взяла участь у змаганнях Міжнародного союзу залізничників і виграла їх. Крім того, 1973 року київський «Локомотив» виграв Кубок СРСР.
- Останнім часом якихось солідних досягнень України на міжнародній арені не було. Та ось два роки тому наша молодіжка виграла «срібло» чемпіонату Європи, а минулого – вперше за шістнадцять років пробилася до фінальної частини чемпіонату світу (U-21). Національна же збірна торік стала переможцем Євроліги. Чи можна вважати, що український чоловічий волейбол, так би мовити, почав підніматися з колін, чи ви волієте бути більш стриманим у прогнозах?
- Не те що стриманим, просто тут узагалі прогнози важко давати. Адже половина складу грає за кордоном, а волейболу, як такого, у нас в країні фактично нема. Перспективні юнаки ще є, а от дітей – дуже мало. І це не дивно, бо я навіть уявити не можу, як сьогодні виживають наші ДЮСШ! Хоча при цьому примудряються ще давати якийсь результат. Успіхів ми добиваємося, насамперед, за рахунок фанатизму окремих людей.
Вдвічі приємно, що серед тренерів збірної мої вихованці – Микола Пасажін та Сергій Скрипка. Також потрібно віддати належне Михайлові Григоровичу Мельнику - президенту ФВУ. Йому справді вдалося трохи розворушити наш волейбол, який уже давно в Україні наче заснув. Зокрема, завдяки міжнародному турніру і матчам Євроліги, які торік відбулися в Івано-Франківську, місцеве керівництво і нам почало увагу приділяти. Але, звичайно, цього дуже мало для того, щоби говорити, що український волейбол з колін піднявся. Намагається піднятися – це так. Проте якщо не отримає зараз необхідну підтримку від держави, спонсорів, меценатів – ризикує знову, так би мовити, заснути в прірві…
