Днями почесний суддя Федерації волейболу України відзначив 75-річний ювілей.
Микола Гоменюк добре відомий волейбольній громаді тим, що впродовж 40 років очолював суддівську колегію і займався організацією змагань та підготовкою арбітрів, зокрема, у рідному Запоріжжі. Тож нині він розповів про те, як, випадково потрапивши на змагання з волейболу, залишився у цьому виді спорту назавжди, а також згадав найважливіші матчі у своїй суддівській кар’єрі й зізнався, що насправді арбітри переживають не менше, ніж тренери і гравці...
- Миколо Михайловичу, днями вам виповнилося 75 років, із чим ми вас щиро поздоровляємо! Розкажіть, будь ласка, скільки з них ви провели у волейболі, і як він взагалі з’явився у вашому житті?
- З’явився цілком випадково. У школі, де я навчався, була волейбольна команда, але лише з п’яти гравців, шостого не вистачало. І мені, знаючи, що я з дитинства займаюся баскетболом, запропонували спробувати. Незабаром наша команда посіла перше місце у місті. Проте я там був найслабшим гравцем, і хлопці мені дорікали: «Що ж ти так поганенько граєш?» Мене це зачепило, і я записався до секцію волейболу. Відтоді цілковито присвятив себе йому, баскетбол закинув.
- І як, вдалося довести товаришам по шкільній команді, що ви можете краще грати?
- Не повірите, але з тієї п’ятірки далі у волейболі ніхто не пішов, а я став майстром спорту. Найбільше балів заробив, виступаючи за збірну команду Запорізької області, у складі якої вигравав Спартакіаду. Також виступав за «Авангард» і «Спартак».
- А на якій позиції грали?
- Я був універсальним бійцем. Зріст мав 182 см, але стрибав високо, багато займався легкою атлетикою, піднімав штангу. Центральним нападаючим я не був – у нас грали вищі хлопці в команді. А я був третім та шостим номером, підігрував, міг пасувати, добре грав у захисті і на прийомі.
- Можете пригадати ваш перший матч в якості арбітра?
- Коли я закінчував грати, то вже починав судити матчі. Хоча взагалі перший суддівський досвід отримав ще зовсім юним, адже тренери завжди залучали нас до суддівства дитячих команд.
- Як хвилюються перед матчами гравці – ми знаємо. А що відчувають судді?
- Будь то нахабний, жорсткий чи м’який судя – хоч як би про нього не говорили – повірте, хвилюються усі. І хвилюються не лише перед іграми Суперліги, але й на рівні міських чи дитячих змагань. Хвилюються чому? Тому що не хочуть помилитися. Бувають помилки, які запам’ятовуються на все життя. У моїй кар’єрі такі помилки також були.
- Як часто після ігор ви не могли заснути?
- Бували такі випадки. Не так свиснув – і переживаєш потім, цілу ніч у голові крутиться гра. Згадуєш, яке рішення прийняв, думаєш, чи вірним воно було... Ще траплялися маленькі скандальчики між тренером і суддею чи гравцями і суддею. Все це позначається на психологічному стані.
- Які матчі були найважливішими у вашій суддівській кар’єрі?
- Я судив фінальні ігри чемпіонату СРСР серед чоловіків і жінок. Наприклад, між «Радіотехніком» і ЦСКА. Останній був багаторазовим чемпіоном країни, за який виступали практично усі гравці збірної Союзу. Проте ті обидва матчі, які я обслуговував, армійці програли.
- Пригадаєте найскладніший матч для вас, як для судді?
- Це було у Москві. Грали команди МВТУ і «Динамо» (Ташкент). Тоді якраз дуже прискіпливо стало судитися торкання м’яча, перебив на той бік. Іншими словами – кидки. І ось нападаючий «Динамо» зробив скидку, насправді, кидок. Потрібно було свистіти. Та я не свиснув, й почався шум і гам. До мене підійшов капітан МВТУ. «Як же так? – промовив. – Зараз же у таких випадках фіксують порушення!» У мене в голові крутилося: «Так, це була помилка». Однак свого рішення не змінив. І, на мою біду, через два-три розіграші МВТУ зробив таку ж скидку. Ташкенту я пробачив, а тут взяв – і свиснув. Що тут почалося!
Вплинула ця помилка на гру чи ні? Швидше за все, не вплинула, але у мене такий нервовий осад залишився, що після цього я не те, що одну – дві ночі не спав, згадував. Якщо один раз пропустив, потрібно було пропустити і другий – тоді усе було би нормально. Сказали би, що м’яко сужу, але рівно. А так вийшло, що я нібито допомагав команді Ташкента.
- Сучасному поколінню арбітрів ви можете поспівчувати чи, навпаки, позаздрити, виходячи з того рівня, на якому сьогодні грають команди в чемпіонаті України?
- Повинен сказати, що зараз судити легше. Чому? Тому що гравці стали більш технічні, навіть двохметрові грають у захисті, приймають зверху без помилок. А раніше виконавці мали нижчий рівень, бо фізично були не так розвинуті. Колись навіть у збірній України двохметрових гравців не було, а зараз у кожному клубі – по чотири-п’ять. Я постійно дивлюся по телевізору єврокубкові поєдинки, чемпіонати Європи. Там суддям практично нічого робити. Зараз стоять камери, тож можна включити повтор і передивитись епізод, тоді як раніше прийняв рішення – і до побачення! А потім суддівська колегія починала обговорення і визначала, що ти був неправий. Було дуже прикро! Зараз же можна усе виправити ще по ходу гри...
