Костянтин Рябуха – центральний блокуючий, який був одним з гравців харківського Локомотива, найтитулованішої команди в історії нашої країни.
Але відзначився волейболіст і виступами за кордоном, представляючи клуби у Греції, Казахстані, Румунії та Естонії. Але завершував кар’єру виконавець вже на Батьківщині – у вінницькому МХП.
Там же досить неочікувано розпочалася і тренерська кар’єра Костянтина. Пройшовши тернистий та цікавий шлях, Рябуха дістався до однієї з найкращих команд вітчизяного волейболу сучасності Епіцентра-Подолян, де нині спеціаліст є спортивним директором. Щоправда, цьогоріч цю посаду через непередбачені обставини Костянтин поєднує з роботою головного тренера у Епіцентр-Подолянах - збірній України U20.
Про виклики сьогодення, прогрес збірної України та розвиток волейболу в нашій країні – в інтерв’ю XSPORT.
– В країні зараз війна. Тому, звичайно ж перше питання, – як ви та ваші рідні, все в порядку?
– Дякую за все Богу, всі знаходяться в безпеці. На початку повномасштабного вторгнення була зовсім інша ситуація. Мої бабусі та дідусь пробули в окупації, скажімо так, там, де знаходилися російські війська, десь більше місяця, напевно. Але вже після контурнаступу в Київській області, їх звільнили. І тепер вже все набагато краще.
– Якраз, якщо згадувати, початок повномасштабного вторгнення, тоді мали відбутися матчі Кубка України. Ви ж тоді з МХП також мали брати участь на тому етапі…
– Так, цікава ситуація в цьому всьому. В принципі, все вже було, скажімо, на долоні. Всі розуміли, що все відбудеться і буде наступ. Ми зустріли повномасштабне вторгнення в Полтаві.
Якраз десь о 4 ранку ми прибули до цього міста на Кубок України. І навіть смішно те, що з технічним делегатом ми зранку ще спілкувалися. І він мені каже: «Та, матчі відбудуться, все буде добре, там буде швидка допомога» (ігри мали відбуватися 25-27 лютого 2022 року - прим.).
Він сам з Одеси. Я кажу: «Ви новини читали, що взагалі відбувається?» Але матчі не відбулися і найважче було довезти хлопців, повернути назад до Вінниці. В той момент, подяка батькам, допомогли у цій ситуації.
По одному-двох мені вдалося до якихось знайомих підсадити до машини. І потім за нами приїхали батьки мого лікаря. В них такий був мінівен, мерседес. І разом з ними ми вже поїхали і повернулися до Вінниці. Найважче було… Я ходив на залізничний вокзал, шукав квитки. Але, зрозуміло, паніка у людей, каси переповнені, людей дуже було багато було.
Ніхто не розумів, що відбувається, як рухатися. І навіть такий план Б був – це пересидіти всі ці чотири дні, які ми повинні були бути на цьому етапі, і вже повернутися з тими квитками, які в нас були. Але все відбулося зовсім по-іншому.
Тоді на мені, як на головному тренерові, була відповідальність за хлопців. Вони ще, в принципі, і молоді були. Але всі ми повернулися живі, здорові, і все добре.
– Взагалі, яким був перший чемпіонат після початку повномасштабного вторгнення – старт професіональної волейбольна ліги України? Було важко повертатися, мотивувати, налаштовувати в такий час хлопців?
– Взагалі здавалося, що життя змінилося. І якщо країні боляче, то про який спорт ми можемо говорити і якось думати про це. Навіть таких і думок не було. Але, в першу чергу, напевно, влада в країні почала цей процес з футболу та баскетболу. Якось вони відновили ці чемпіонати.
І волейбольна спільнота теж зібралася і оновився чемпіонат, ми почали грати. Це позитивні емоції при тому всьому, що відбувається в країні. І тим болем, яким переживає наш народ в даній ситуації… Може якась така маленька крапелька позитиву для людей, що спорт є. Я не вважаю це найголовнішим в даній ситуації. Але якщо ми втратимо спорт, взагалі він зупиниться. Як би важко не було… Тоді повернути на якийсь середній рівень буде дуже важко.
– Тренерство у вашу кар'єру пройшло доволі неочікувано. Настільки взагалі такий варіант розвитку подій для себе розглядали, коли ще грали?
– Знаєте, я не розглядав. Може, як правильно сказати, якісь гени. Мого дідуся (Рябуха Валерій Дмитрович), який був заслуженим тренером України з волейболу, там тренував луцький Підшипник, Житомир тренував якийсь час, київський Локомотив.
В думках, навіть, я про це не думав. Ми там якось з моїм другом жартували з цього приводу, коли ми ще грали. В кімнаті знаходилися удвох, і він мені якісь такі завдання давав – яку б команду ти зібрав, який гравці подобаються. Але про це взагалі дуже важко думати, бо в тебе є спортивна кар'єра, і це найважчий, напевно, етап для кожного професійного спортсмена, яким буде рухатися далі по життю. Щось передбачити на декілька кроків вперед, це важкувато. До того ж, ти звик жити в такому вакуумі: тренування, відпочинок, дім, потім знову тренування. І якось весь зовнішній світ проходить повз тебе. Це і є професійний спорт. І позитивна сторона, що ти займаєшся своєю улюбленою справою. І в той вже момент негатив, що ти віддаляєшся від такого звичного життя людей.
Розраховувати, що я стану тренером, в принципі, після першого сезону в Вінниці… Закінчився сезон, у мене були пропозиції в Європу (грати), але керівництво клубу якраз мені запропонувало такий момент, залишитися граючим другим тренером. Мені вже було за тридцять, скажімо так, думати про майбутнє теж правильно. Я ризикнув, залишився в Україні, грав і думав про щось наперед. І так сталося, що на початку сезону, як ми тепер вже знаємо… Васіф Талибов був тоді головним тренером вінницької команди, в нього була пропозиція з Азербайджану, він її, прийняв і залишив команду.
Ми залишилися в такому незрозумілому стані, що буде далі, хто буде тренером. Були деякі пропозиції по тренерах у керівництва, але в той момент хлопці з команди мене підтримали. І я став виконуючому обов'язків головного тренера. В нас було два важких тури – Серце Поділля, вінницьке дербі, яке було прикрасою українського чемпіонату. І потім до нас завітали Барком-Кажани (матчі з львів’янами відбулися у рамках третього туру, а вінницьке дербі відбулося у четвертому турі сезону-2019/20).
І ці два тури ми провели на гідному рівні. Одну гру програли 3:2, одну виграли 3:2 (в обох протистояннях). І це залишило такий позитивний післясмак. Після цього керівництво команди довірило мені довести цей сезон до кінця виконуючими обов'язки, щоправда граючим тренером. Але я вже повністю контролював весь процес.
– Ваш час роботи в Вінниці був змішаним. Спочатку було дві топові команди, якіб оролися за медалі постійно – МХП та Серце Поділля. Але згодом, після епідемії COVID-19, і Серце Поділля зникло, і у МХП почалися фінансові проблеми, наскільки я розумію. Наскільки важким був цей перехід від боротьби за найвищі місця до середнячка?
– На той період в мене була така найсильніша команда, яку я тренував. Скажімо, по гравцях, їх досвіду. Бо таких, як в баскетболі кажуть, контендерів я ще не тренував. Ми зіграли повністю регулярний сезон і закінчили його на другій сходинці. І тоді було чотири, скажімо, найсильніші команди – Барком-Кажани, МХП-Вінниця, Серце Поділля і Юридична Академія. Це такі флагмани на той момент українського волейболу.
І попереду нас очікував цікавий плей-оф, але через коронавірус чемпіонат зупинився. Тоді все зупинилося, і ми, як би, були в очікуванні, що буде далі. Не можу сказати, що у нас були фінансові проблеми. Ми рухалися на тому бюджеті, який ми мали. Ми не були, скажімо, мільйонерами чи якісь захмарні суми, але… Рузалися у запланованому напрямку, робили свої кроки. Це більше стосується вже наступних сезонів (21-22 та надалі)…
Наступний сезон був дійсно важкувати, в принципі, я вже відійшов від професійної кар'єри. Бо тренувати і грати… Може в деяких моментах ти неправильно оцінюєш ситуацію, бо тренерство – це одна історія, а грати в волейбол, воно зовсім не поєднується, і це не одне і те саме. Перше правило: «Треба вбити в собі граця перед тим, як стати тренером». І воно є логічним, я це підтверджую. Це є правильно.
Чемпіонат після коронавірусу, як не дивно, він розвинувся, тоді з'явився Епіцентр, зовсім з іншим фінансуванням, і дійсно набрали собі всіх найкращих, кого вони могли на той момент підписати, хто був вільний. Барком був сильний, Житичі піднялися зовсім з іншим складом.
І з розумінням цього всього я спілкувався з керівництвом, я тоді вже пропонував взяти декілька якихось досвідчених граців. У нас була талановита молодь, яка потім поступово вже на наступний сезон ми почали з нею займатися більш, скажімо, на суперліговському рівні. Але момент, що ми закінчили другими передкоронавірусний сезон, не давав такої змоги опустити планку. Але ми програвали по деяким амплуа. У нас були салбші догравальники у порівнянні з іншими командами, а це вкрай важливо. Тому той сезон був дійсно важкуватий в плані конкуренції з іншими клубами.
– Ви зазначили, що найважливіше для тренера вбити в собі у гравця. У певний час в ви МХП були головним тренером, але і виступали за ВСК МХП-Вінниця…
– Це була класна ідея. Я є вихованцем харківського Локомотива. І в свої часи ми вивели дві команди в Суперлігу, точніше керівництво Локомотива вивело дві команди. Був харківський Локомотив і Локоекспрес.
Тому таку ідею я закинув керівництво, що дійсно треба молодь вивести в Суперлігу, якщо ми вже не хочемо якось перебудовуватися навколо них. Але щоб вони все одно відчули цей смак гри з найкращими волейболістами країни. Тому щоб їм десь було легше, на прохання до Олександра Фролова, тоді головного тренера другої команди (доєднався). Щоб десь хлопцям якусь впевненість дати, якось бути теж присутнім в їхньому розвитку. Я ж не на постійній основі там грав, але як поміч, щоб допомогти хлопцям.
Якраз, якщо згадувати сезон-2021/22 то МХП-Вінниця була у серединці турнірної таблиці. Але там був кістяк гравців, який зараз знаходиться в українському волейболі на досить великих ролях. Пам’ятаю, як на певні матчі вилітав Уривкін. Думав, що це негативно позначиться на команді, але тут з’являється Якушенко і результат особливо не просідає. Багато гравців замінювали один одного. У Вінниці настільки багато перспективної молоді?
Дійсно, Вінниця зібрала непогану молодь, перспективну. Десь по шматочкам зібрали класних хлопців, яким треба був просто якийсь поштовх і навчання гри у дорослий волейбол. Той сезон був підйомним в розвитку. Тоді поставили ставку більше на Стеблецького як на основного зв'язуючого команди.
Уривкін був повинен зайняти місце нішу основного діагонального. Якушенко як його конкурент. Був ще Владислав Щуров, який зараз в Барком-Кажанах виступає. Після того сезону льв’в'яни його до себе забрали, запропонували йому більш кращі умови. Станіслав Величко там теж був зараз присутній,в зараз в МХП грає. Ліберо Ярослав Пампушко, який теж зараз в Барком-Кажанах і був в найкращій шістці останнього туру ПлюсЛіги.
Сюди ми додали Богдана Татаренка, як досвідченого гравця, який повинен був допомогти їм трошки в розвитку. І на початку сезону був ще Дмитро Шаповал, але через деякі нюанси він не залишився і перейшов тоді в Дніпро. Може його для більш вищого підйому тоді в таблиці і не вистачило (у регулярці МХП-Вінниця стала сьомою).
Але все одно то був класний сезон, хлопці розвивалися, вони рухалися вперед. Ми видавали непогані матчі, але нам не вистачало десь стабільності, впевненості в якихось речах. Але ми зробили класне підґрунтя до наступного сезону.
– Якраз пару років тому ви залишили МХП, як взагалі оцінюєте свою співпрацю з командою з Вінниці? Що вдалося, що не вдалося?
– Останній сезон (2022/23) до останнього туру ми йшли на третій сходинці чемпіонату. Все було класно, але є дійсно моменти, з якими зіштовхуються нетопові команди України. Це проблеми з залами, тоді якраз початок повномасштабного вторнення, десь проблеми зі світлом. В Вінниці немає стабільного залу, який б належав конкретно цьому клубу. До нового року непогано… Дякую тоді Юлії Іванівні Якушевій, головному тренеру Добродія-Медуніверситет, що вона нас, скажімо так, пустила до себе додому і ми тренувалися в медичному університеті. До нового року нам вдавалося цей такий симбіоз тримати, коли вони їхали на тури, а ми мали більше часу в залі. Після нового року вже відновилися і пари в університеті і це вже дало якісь свої мінуси. Ми не допрацьовували заключну частину сезону. І це дало про себе знати, що ми були не на тому рівні, на якому повинні були провести кінцівку, бути більш впевненими. Десь були пошкодження у гравців, і ми провели кінцівку сезону і, потрапили в чвертьфіналі на Юридичну Академію, яка, дійсно, є не найсбабшою командою України. Вона базувалася в Чернівцях, і ми в серії програли 1:2. Це той момент, до якого ми йшли і не виконали. Це дійсно мінус, який залишиться зі мною, нереалізованість… Але на це дуже багато факторів вплинуло. Це не просто так, що ми все закинули. Волейбол у нас тримається на якомусь ентузіазмі людей, і не всі команди знаходяться в однакових умовах.
– У попередніх інтерв’ю ви зазначали, що маєте у мріях роботу з національною збірною України. Поки вам вдалося у якості головного тренера попрацювати зі юнацькою збірною України U18 на Євро-2024. Як взагалі вам брати під своє крило команду на таку невелику кількість часу і за цей короткий проміжок намагатися щось побудувати?
– З переходом в Епіцентр, реалізувалися якісь моменти в національній збірні. Я працював минулий сезон з Раулєм Лозано, головним тренером нашої національної команди. Я знав, що відбувалося, був у тренувальному процесі. Отримав теж великий досвід. Головне, що наша команда виграла золоту Євролігу.
На рахунок молодіжної збірної… Я гадаю, що це повинна бути мрія кожного спеціаліста спробувати тренувати команду своєї держави. Була мрія тренувати молодіжну збірну, але якось не вдавалося. Десь керівництво Федерації (волейболу України) з керівництво Вінниці… Може, вони не в таких дружніх стосунках. Я не думаю, що це була проблема конкретно в мені. Але як тільки я змінив місце роботи, мені довірили молодіжну збірну 2007-2008 року народження. Я був щасливий від цього. Це зовсім новий рівень, це не клуб, відверто кажучи. Тут дійсно хлопці приїздять на два тижні, один раз в два місяці, і їх треба якость об’єднати.
Є проблеми в волейболі, є і проблеми в юнацькому волейболі. Виховання цих дітей, їх не така величезна кількість, щоб обрати зі 100. Якщо ми беремо, наприклад, Польщу, то на збори викликається по 100 гравців, і з цієї сотні тренери вибирають собі, наприклад, 18 найкращих.
Це зовсім інша ситуація, але це було цікаво. Я думаю, що ми зробили величезний крок вперед, бо команда знаходилася в такому, не можу сказати, що пригніченому стані, але… Через якісь інші проблеми вони навіть програвали Естонії. Не вистачало якоїсь такої впевненості (у власних силах), хоча… Естонія класна країна. Мені там вдалося один сезон пограти, але, я гадаю, що український волейбол стоїть на порядок вище. І ми не повинні якось рахуватися з такими командами, повинні впевнено їх обігравати.
Тому ми піднялися в своєму рівні, але, напевно, провальний чемпіонат Європи, який до сих пір теж залишає певний осад після цього всього. Дійсно нашим гравцям не вистачає впевненості в собі і розуміння, що вони дійсно можуть щось більше. Вони якось в такому замкнутому просторі знаходяться, і оцей такий страх перед іншими командами… Був в них страх – це збірна Естонії. Ми їх обіграли на СЄВЗА, потім ми їздили в товариські матчі перед Європою. Дякуємо нашим естонським друзям, що вони нас прийняли, бо це єдині спаринги, які ми провели перед Євроволеєм, а контрольних матчів мало було бути більше.
Відверто, щоб підготуватися до Європи максимально, повинно було більше бути ігор з більш сильними опонентами. Естонія була нижча за нас рівнем, але, наприклад, пограти більше матчів з тими ж поляками, французами, сербами, щоб відчути якусь таку впевненість, цього дійсно не вистачали. Ну, а це і фінансування, і можливості.
Є як є, скажімо так. У нас зараз такі часи, що добре і що так склалося. Дякую за це, за все Міністерство молоді та спорту, Федерації (волейболу України). Все, що було, все було на максимальному рівні. Треба працювати з тим, що є.
– У сезоні 23-24 Ви доєдналися до Епіцентра-Подоляни у менеджмент команди. Як взагалі надійшла ця пропозиція? Поділіться специфікою, чим Ви займалися?
– Першочергове мене запросили до керівництва на перегляд на посаду головного тренера команди. Тоді Епіцентр програв у фіналі Прометею (у сезоні-2022/23 1:3 за матчами) за перше місце. Це був перегляд на три дні і керівництво побачило у мені щось більше, ніж просто тренера.
І запропонували мені посаду спортивного директора клубу. Це дійсно нова сходинка в моєму житті. Тут треба укомплектовувати команду, слідкувати за нею, обирати тренера, дивитися, як весь процес відбувається.
Я погодився, бо це дійсно крок вперед, будемо відвертими. Як би мені не подобалося тренувати, але це зовсім інший рівень, на який мене вивів Епіцентр, за що я їм дуже вдячний. Це нові знайомства, нові агенти, тренери, все було зовсім по-іншому.
Ми укомплектували того сезону класну команду і все могло скластися інакше. Ми виграли Суперкубок України, ми виграли Кубок України теж з різними проблемами та нюансами, які були під час сезону-23/24. Без цього ніяк. Але не дотиснули до кінця, не виграли чемпіонат. І на це все, в першу чергу, вплинуло травма основного зв'язуючого Еммі Тервапорті.
Я думаю, що якщо б він був на 100% в строю, і Владиславу Діденко було б легше. А так все навантаження лягло на нього в фіналі. І результат міг би бути зовсім іншим. При тому, що три матчі ми програли 2:3, а це така лотерея. Все могло перевернутися в зовсім в іншу сторону. Але хлопці билися, не вистачило, скажімо, трошечки.
Також у мої обов’язки входило створення академії Епіцентр-Подоляни. Задля подальшого зросту гравців та створення шляху до переходу у дорослий волейбол. І у перший же сезон ми виграли змагання у трьох вікових групах (команди академії Епіцентр-Подолян стали переможцями у дитячій лізі серед юнацьких колективів 2007, 2008 та 2010 року народження, а також п’ятими у віковій категорії 2009 року народження).
– Цього сезону ви прийняли команду U20, яку поєднали з кількома досвідченими гравцями. Це ж все відбувалося досить хаотично, бо мала бути команда Буковина. Якої не стало після розвалу Прометея…
Компанія Епіцентр є спонсором національної чоловічої команди України. І наша першочергова задача, щоб чоловічий волейбол розвивався і рухався вперед. Якщо він буде сильний, буде з кого вибирати до лав національної збірної. І від цього наша збірна буде теж сильнішою. Тому після розвалу, скажімо так, чи розпаду, яке правильне слово підібрати, Прометея… Наш чемпіонат міг теж залишитися, в меншості. Те, що ми бачимо зараз у дівчат, всього 5 команд (у Суперлізі).
Не це хотілося би бачити. Це теж реалії нашого життя, але хотілося бачити більшу конкуренцію, навіть і в жіночому волейболі. І при тому, що дійсно дати молоді шанс розвитку, поштовху і плюс додати 8 команду в чемпіонат, щоб було цікавіше.
Для цього, напевно, ми і зробили ці всі кроки. Першочергово ми роздивлялися на посаду тренера другої команди когось із-за кордону. Але і навантаження ми на себе взяли велике, бо Городок – красиве місце, але, скажімо, неспроможне заселити величезну кількість волейболістів. Це не Чернівці, не Вінниця, не Київ. Тут важковато знайти житло в оренду. У нас готель є, але не ті спроможності.
Дякую керівництву, що ми спростили трошки наше життя від цього всього. Але взяв я на себе відповідальність трошки більше, бо я став головним тренером другої команди.
– Зараз ви якраз підходите до матчів за бронзу. Що вдалося? Згадується маич з «Житичами» у кубку, де доволі сенсаційно команда перемогла. Наскільки бачите прогрес у юних виконавців?
– Таке було смішне інтерв'ю з запитаннями на початку сезону, що люди кажуть, що команда зібрана для того, щоб програвати. В принципі, я гадаю, що ніхто не робить ніяких кроків у спорті для того, щоб програвати. Це взагалі непрофесійно і неправильно. Ми відставали від кожної команди на старті. Давайте будемо правильно все розставляти на своїх місцях. Всі команди в чемпіонаті зібралися до серпня місяця, бо по старому календарю сезон повинен був початися раніше. Після розвалу (Прометея) більшість команд вже була на якомусь рівні, гралися товариські матчі, всі готувалися. Ми зібралися, здається, за два чи три дні до виїзду на перший тур офіційного чемпіонату у Решетилівку. У нас було два тренування, де ми познайомилися (сміється). Так, хлопців я знав зі своєї роботи спортивного директора минулого сезону. Я слідкував за всіма командами, за всіма матчами. Це частина моєї роботи. Нам просто треба був якийсь час, щоб поставити свою гру, до кінця мені вивчити гравців вже середини, як вони працюють, що від них можна очікувати, куди нам треба розвиватися. Але коли, напевно, люди залишилися без роботи, їм не треба додавати більшої мотивації, коли їм дійсно дали шанс робити те, що їм подобається, те, що вони люблять. З цим, напевно, нам легко. У нас немає проблем з тим, щоб потренуватися і пограти в волейбол.
Якісь такі командні нюанси, зрозуміло, що вони були під час сезону, але ми з ними дійсно впоралися з піднятою головою. Ми закінчили на четвертому місці. Напевно, єдиний матч, який ми подарували, як казали на початку сезону, це був домашній матч з Вінницею. Коли ми були попереду 2-0 і в третій партії ми просто не дотиснули своє. І потім якихось фізичних якостей і згрупованості команди нам не вистачило, і ми програли п'ятисетовий поєдинок. Напевно, це такий матч, який ми подарували своєму опоненту. І ця поразка не дала нам можливістю зазіхнути на третю сходинку в регуляції. Тому добре, що ми зустрінемося зараз за третє-четверте місце. Бо нам є що їм довести, я гадаю, що і їм є що нам доводити, і це буде цікаве проти протистояння.
А на рахунок Житичів-Полісся. Скажу так, що ми вірили в цю перемогу. Я як тренер знав, що ми їх обіграємо. Не хочеться бути багатослівним, але ми програвали в регулярці, і якщо когось з моїх хлопців зараз питати, як ми зіграли з ними післяноворічний тур. Ми непогано грали, ми просідали в прийомі в їхньому залі, це було трошки важкувато, але ми виправили свої помилки. І після тої гри я сказав, що ми повернемось, через тиждень-два, буде все те ж саме, але ми будемо кращими.
І дійсно ту гру ми могли навіть закінчити… Якщо б не влізли в сітку в першій партії, міг би бути рахунок інший, але сталося, як воно повинно бути. Ми виграли 3:2. Головне – це перемога. Ми вибили, дійсно, як мінімум другу команду чемпіонату, яка укомлектована тренерським складом, окуплектована якісними гравцями.
Я гадаю, що це, напевно, сенсація українського чемпіонату і всього сезону, що відбувалося цього року.
– Ну якраз таке, що у Кубку України, що у фіналі чемпіонату України, прикро, що потрапляли на старшу команду, якщо дозволити, Епіцентр-Подоляни. Може б і був би шанс пробитися до фіналу, але склалося інакше. У матчі за бронзу будете грати з МХП-Ладаижином, вашою колишньою командою. Які у вас з цього приводу емоцій – ностальгія невеличка, десь додаткова мотивація, щось таке є?
– Знаєте, така красива картинка, воно так і повинно було бути. Я гадаю, що ми, напевно, і в півфіналі Кубку України повинні були з ними зустрітися, але цього не сталося. Ніяких особливих очікувань. Ми налаштовані грати, це найголовніше, налаштовані вигравати. Ніяких підводних моментів з Вінницею в мене немає. Я завжди кажу, що це команда, яка в моєму серці. Я до всіх ставлюся з позитивом, з деякими гравцями ми до сих пір переписуємося, знаходимося в контакті, я їм бажаю тільки найкращого, а виграє найсильніший. Серія вже розпочалася 5-6 квітня. Після двох ігор у Вінниці рахунок у серії рівний 1:1, тож доля бронзи може вирішитися вже 12-13 квітня у Городку.
– Раніше тренерами здебільшого ставали колишні пасуючі. Казали, зв'язуючий мозок команди. Але зараз помічаю, що як в українському волейболі (три головні тренери команд Суперліги колишні центральні блокуючі) так і у деяких збірних (Португалії, Румунії, Ізраїлі) працюють колишні центральні блокуючі. Взагалі вважаєте це тенденцією, чи просто така вибірка зі статистики?
– Я думаю, що це не головне. Треба відчувати себе тренером. і від амплуа, це, напевно, ніяк не залежить. Але якщо дійсно говорити про пасуючих, що вони мозок команди і все інше. Я вам скажу – центральні блокуючі якщо грають з головою, то у підсумку виходить наступне. По інший бік сітки людина, яка з головою щось там придумує, тобі її треба прочитати, щоб бути теж на крок попереду нього.
Тому волейбол – це інтелектуальна гра для кожного амплуа, ким би ти не був. І кожна партія – це така шахова партія, з якою треба боротися. Не треба якось принижувати волейбол, чого я сильно більше не люблю. Це дійсно важка гра, як і базисно-технічно. Здається, вона друга по складності у світі після великого тенісу. Так само і розумова. Якщо дійсно все продумувати і заглиблюватися все більше і більше в цю гру, то це дуже нелегко.
– Ваша кар'єра починалася в кінці першого десятиліття 21-го століття. Багато з якими гравцями спілкувався і чув, що це, мабуть, золоті часи для волейболу в Україні. Як взагалі у порівнювнянні той волейбол і чемпіонатом сьогодення?
– Це буде звучати якось... Я вже сильно старий. Ось такі часи були. Трава зеленіша була, м'яч якось інакше літав. Працювали більше в інтернаті. Більше дітей, напевно, було в це все закручено, в цю всю систему. Видавали більш якісний продукт. Гравці дійсно технічно більше вміли грати в цю гру. І завдяки потім конкуренції…
В ті часи, Вища ліга була сильною, люди заробляли непогані гроші, давали квартири навіть. Люди навіть в Вищій лізі грали, конкуренція була великою і потрапити в Суперлігу було нелегко, будемо відвертими. А якщо ти потрапляв туди, то там треба було поборотися з грандами, такими як Локомотив, черкаський Азот. Юридична академія була теж на піку постійно в трійці найкращих. Можна такий приклад навести, що раніше, щоб поїхати пограти за кордон, треба було продемонструвати себе тут, всередині країни, стати дійсно сильним гравцем з характером всередині, з таким стержнем. А зараз ми бачимо, після тих років, які ви відзначили, більшість гравців якось собі знаходили контракти в Європі, не маючи, скажімо, ім'я у себе вдома. Це, напевно, є показником того, що було і що є зараз.
– Вас, мабуть, можна назвати волейбольним гіком, Наскільки вистачає часу слідкувати за іншими чемпіонатами – Італія, Польща…
– Та на все вистачає часу, будемо відвертими. Коли ти живеш волейболом, це є частина моєї роботи. І я ще раз дякую своєму керівництву Епіцентру, що мені дають таку можливість
Та де б я не працював до цього – ми живемо волейболом, і це найголовніше. І так само я й кажу і гравцям, що треба жити тим, що ти робиш. Коли ти віддаєшся максимально, тоді, напевно, зона відповідальності вища.
І зробити якусь помарку, помилку, якось вийти в якийсь важливий момент. Для тебе це буде, знаєте, життєвим трауром, назвемо це так. Бо, дивлячись молоде покоління, ти коли там тренуєшся, ти у людей, наприклад, просто питаєш, а ви передивлялися гру? Ви там подивилися, що ви там так виконували? Це без коментарів тренера, щоб тобі треба було про що, скажімо так, поговорити і куди направити людину. «Та ні, мені це не цікаво, я там щось грав».
Оце є, напевно, неправильно. Але, ну, є і такі люди, вони не перші, вони не останні. Це не говорить про те, що такі спортсмени теж не досягнуть якогось результату, але це більше вже роботи до тренера. Якщо гравець не дивився матч, то вже, як мінімум, на словах йому пояснити його помарки і виправити їх в тренувальному процесі.
– Якраз ви останні роки свої у збірні проводили, коли до команди доєднався Угіс Крастіньш. Тоді, коли починав латвійський спеціаліст співпрацю зі збірною України, думали, що в результаті вдастся дістатися цій команді до 15 найкращих збірних світу?
– Я скажу, що це було дійсно відродження національної команди, за яку взялися. Коли я був в національній команді, це все трималося на базисі харківського Локомотиву. Більшість гравців – це була основа, і там доєднували одного-двох гравців (з інших команд). Не скажу, що це погано, все одно команда показувала якісь результати, дані виходили. Десятий рік національній команді тоді не вистачило однієї партії, щоб потрапити на чемпіонат світу. Віддається, він в Польщі проходив тоді. Однієї партії, на жаль. Ми тоді поступилися з греками, зіграли 3-2, чи фіном одну партію. Не так суттєво. (Кваліфікація на чемпіонат світу-2014 у Польщі. Збірна України у третьому кваліфікаційному раунді посіла четверте місце серед колективів, які у своїх квартетах стали другими. Від Франції, яка відібралася на турнір, відставання 2 очки). Якщо дійсно люди чогось хочуть, прагнуть, до збірної доєднуються найкращі... Як правило, це більшість гравців, які грають за кордоном, де вони більше міжнародного досвіду.
Зрозуміло, це повинно було показати якийсь результат. Те, що ми і отримали. Будемо відвертими, не без долі везіння. Якщо б наш сусід не був таким пришалепкуватим, тоді рейтинг був би зовсім інший. Ми б не потрапили на чемпіонат світу (у 2022 році, куди Україна кваліфікувалася за рейтингом через дискваліфікацію росії через широкомасштабне вторгнення на територію України). У нас від цього були б зовсім інші матчі, зовсім інший рейтинг.
Хлопці цим шансом скористалися, команда цим скористалися. Це вже такі життєві моменти. Але ми не пробилися туди своєю роботою. Це не мінус. Сталося, як сталося, але команда все одно прийняла цей виклик, вони його реалізували, їм дали на це шанс. І за це їм велика вдячність, що ми можемо пишатися своїм українським волейболом.
– Цьогоріч збірна дебютуватиме у Лізі націй. Що очікуєте від команди у цьому турнірі? Яких результат вважатимете гідним для дебюту?
– Знаєте, дійсно команду треба мотивувати зсередини. Але не треба з нашою фан-базою якісь очікування робити, що ми зараз потрапимо в найсильніший комерційний турнір світу і почнемо всіх бити ногами і руками. Команди, які там вже не перший сезон.
Це буде нове для всіх – менеджменту збірної, гравців. Це зовсім нова історія, про яку, напевно, я навіть не можу вам ще поки нічого сказати. Бо я на таких змаганнях не був присутній. Добре, що наш тренер був (Рауль Лозано працював зі збірною Китаю, коли ця збірна виступала у Лізі націй). Тому ми будемо йому довіряти і подивимося.
Шкода, що Олег Плотницький зараз відмовився, закінчив свою кар'єру в національній команді. Хотілося бачити всіх найкращих, але це вже зовсім інша історія. Я думаю, хто би зараз не приїхав в збірну, вони гідно приймуть цей виклик і ми будемо ними пишатися. Як би це не було. Будуть це програші чи перемоги, ми просто побачимо команду, яка буде боротися за кожне очко, за кожну партію, за кожну гру. Це найголовніше. Коли ми будемо це все всі бачити, шанувальники волейболу, нам за це не буде соромно. І ми будемо цьому раді. А якщо так воно і буде, там прийдуть і перемоги, і в кінці ми побачимо, чого ми досягли. Якщо приїдуть так поваляти (дурня), відпочити, тоді, звісно, і результат буде з усіх інших. Ми це все побачимо на майданчику. Я думаю, людям, які розуміють волейбол, їм все буде видно.
– Наскільки я розумію, Ваше, і цього сезону також будете у тренерському штабі збірної команди?
– Подивимося. Повинен бути.
– Якраз таки Ви зачепили тему, що Олег Плотницький не приїде до збірної України. Ви розповідаєте питання про комунікацію між гравцями команди та федерацією волейболу України. Коли Ви грали зі збірну України, якою була комунікація, як вона виглядала?
– Ви знаєте, я не вважаю, що я повинен лізти в цю тему, заглиблюватися, заявляти свою точку зору. Я скажу тільки єдине. Я відкриваю Facebook. Зрозуміло, що я людина, яка в волейболі. Мені постійно викидаються ці коментарі в соцмережах, якісь статті. Я думаю, що це повний негатив в глобальному для українського волейболу. Люди, які думають, що національна команда живе в готелях з пацюками, нічого не їсть, що це все так жахливо. Є свої мінуси. Я був в цій збірні, я знаю, чому в деякі моменти це відбувається, бо це, як правило, бюджетні кошти. Їх важко, скажемо так, перевезти в правильне русло. І є від цього якісь такі проблеми і недоліки. Але давайте трошки, напевно, сядемо на стілець, подивимося просто, що відбувається в нашій країні. Поверніть голову, я не знаю, може люди, які знаходяться за кордоном, в них якесь інше враження від цього всього, що відбувається.
Я знаходжусь всередині країни, я знаю те горе, яке відбувається тут. Як страждає вся країна. І те, що ми взагалі можемо говорити про спорт, про волейбол, про якісь досягнення, рухи вперед. Якими б вони не були поганими чи непоганими, але вони даються важко. І люди, які цим займаються, і це роблять… Всім величезна вдячність, що вони роблять в цій країні. Коли все класно…
Минулого сезону тренер працював. Приїхав Маурісіо Паєс (екснаставник Епіцентр-Подолян), класний спеціаліст, теж з досвідом Ліги чемпіонів і так далі. Я питаю: «Скільки вам треба м'ячів для тренувального процесу?» Він каже: «Ну, 70. 70 м'ячів було б класно». А я в Вінниці тренував, в мене було 17. От. І коли все дійсно круто, напевно, і легше робити свою роботу. Але може не так цікаво. Та і відчуття від цього досягнення, напевно, було би зовсім інше. Так, ми прагнемо всі, щоб все було ідеально. Ми дійсно цього хочемо, хочемо, щоб наш волейбол був на топрівні. І я думаю, що воно все ж таки до цього і рухається.
Ми ніколи не були в Лізі Нації, ми її побачимо. Ми не вигравали Золоту Євролігу, хлопці її виграли з тренерським штабом, зробили максимум і здобули цю перемогу. Хоча, до цього скільки, два чи три рази були практично за один крок від цього, програвши у фіналі (у сезонах 2021 та 2023 поступилися Туреччині).
Головне бажання і робота над цим всіх людей, всіх хлопців. Як-то кажуть, і з чогось поганого треба прагнути зробити щось гарне і добре. І я думаю, що нам це вдається.
– Якщо говорити про наш чемпіонат, раніше чув, що у нас суто фізичний волейбол – вище стрибаєш, сильніше б'єш. Але візуально наразі ситуація виглядає інакшою. Може інший підхід тренерів, може десь в європейського волейболу вчимося… Як з вашої точки зору це виглядає?
– Безумовно. Напевно, в нас немає стільки гравців, які вище стрибають, сильніше б'ють (посміхається). Це дійсно залежить від тренера. Я бачу підхід і Рауля Лозано, як він тренує, на які моменти, нюанси він ставить акценти в своїй роботі. Маурісіо Паєс, що він тренував, що він прагнув побачити. Кожен тренер має свій стиль. В цьому, напевне, і є родзинка цієї роботи. Головне – не стояти на місці. І кожна команда – це зовсім інша історія, зовсім інше малюнок.
Мені більше подобається такий волейбол тягучий. Я теж хочу, щоб всі гравці били сильно, забивали з першого разу. Але вони повинні... Якщо це вдається – це супер. Якщо ж треба терпіти, то треба вміти терпіти. Технічно і базисно, як з цього всього виходити і забирати в собі ці важливі пункти.
Волейбол взагалі розвивається. Вже ти нікого не здивуєш… Зрозуміло, і фізично розвивається також. Коли деякі люди виходять і подають подачу 140 км на годину, то вже діватися звідси нікуди. Але показник – той же Леон, який потрапив в Перуджу. Всі ставили на нього величезні ставки.
Я не знаю, але жоден тренер не відмовився від такого гравця. Якщо б сказали, хочеш, щоб він з тебе в клубі грав? Звичайно хочу, питань нема. Але та ж італійська ліга показала, що статистично, тактично можна проти нього боротися. Є закономірності, які використовуються. Плюс технічний базис цих гравців дозволяє їм такі шалені удари діставати. Так само і на рівні збірної, коли він виступає за збірну Польщу. Тому, напевне, технічна база несе більш важливий аспект гри на даному етапі. І там з'являються такі гравці, як Клевено зі збірної Франції, які там різноманітно (атакують) – накатами, якимось скидками. Той же Форналь з Польщі. Це все приносить цій грі більшу яскравість. Коли раніше казали, що за сильний удар два очки не здобудеш, то тепер за цей один пункт люди вигадують багато нюансів, які вони використовують в досягненні своїх цілей.
Я би сказав, що місцями волейбол стає навіть занадато технічним волейболу. На гру того ж Алєксандра Шлівки зі збірної Польщі подивитися. Там кожен матч половина вболівлальників мало не найкращим гравцем його вважаєють, але чимало відзначають і цю контраверсійність зі скидками та передачами на межі фолу. Прямо все воно на грані, просто на розгляд судді. І, я гадаю, складніше і складніше буде розцінювати ці елементи надалі.
Слівка, здається ж, з пляжного волейболу з'явився. Мені подобається, підготовка волейболістів через пляжний волейбол, тільки щоб це не було на професійному рівні. Це придає і фізичних можливостей, і голова зовсім по-іншому думає у людей. Просто пляжний волейбол і класичний волейбол – це два різних види спорту.
Це моя суб'єктивна думка. Вони, якби, зрозуміло, що м'ячик, там три торкання, два торкання. Це зрозуміло. Але це зовсім два різні види спорту з зовсім різною технічною базою. Але для класичного волейболіста це є непогано. Грати в пляжний волейбол, розвиватися на піску, підготовлювати себе на піску.
Просто з розумінням, що ти від цього хочеш отримати. І от якраз оці пляжні волейболісти, і оці моменти, які додалися з деякими гравцями, вони тобі дають якось на майданчику мати більший кругозір. А не просто бігти, максимально високо підіймати м'яча і лупити його посильніше. Це теж дієвий спосіб, він працює, але напевно він не так візуально красивий для сприйняття очима.
От якраз в Польщі перед сезоном вони грають пляжний турнір… Там в принципі всі команди ПлюсЛіги в цьому приймають участь. Хто заявляється. Такий міні-турнір, здається, 4 на 4 вони грають. Це класно, медійно класно. Ми говоримо про зовсім інший чемпіонат. Як то кажуть, Польща, Італія і наші реалії життя. Я розумію, що люди, які потім пограли в ПлюсЛізі і потім: «О, так все ж повинно бути, як в ПлюсЛізі чи в Італії». Ні, хлопці, там навіть назва країни зовсім починається з іншої літери і вимовляється інакше.
Тому волейбол там розвивається, фанати як його люблять, люди як його люблять. Я пам'ятаю, що волейбол був на першому місці в Польщі (за популярністю) і зараз він там трошки опустився. І ми коли були на турнірі цього літа зі збірною, нам сказали, що на першому місці футбол і на другому зараз якийсь мотокрос (ймовірно, мова йде про популярний у Польщі спідвей). І волейбол на третьому. Але все одно люди просто зі школи, вони розуміють, як у цю гру грати. І коли товариський матч у нас був зі збірною Польщі, як цей повний зал набирається, як люди там співають гімн своєї країни, як вони там знають, коли що покричати.
В тому плані навіть це зовсім інше сприйняття людей. Нам, я не знаю, як це треба виховати, у нас такого немає, на жаль. І напевно не буде. Що повинно відбутися, як ми маємо популяризувати наш вид спорту, щоб дійсно якийсь там Костя з села Запорізької області знав всі правила волейболу і знав всіх волейболістів поіменно… Такого немає.
– Якраз щодо популяризації волейболу, згадується ваш Youtube каналу Волейбольний блок Костянтина Рябухи. Як взагалі ви пройшли до цієї ідеї і в який момент ви зрозуміли, що не встигаєте, не можете чи не хочете цей проєкт розвивати?
– Я дивився в принципі ютуб, мені подобалися якісь футбольні блогери. Мені було дивно, чому в волейболі немає якоїсь такої історії і ніхто до цього не прийшов. Напевно рік я в голові собі це все виношував. Дякую своїй родині, дружині, батькам, вони мене підтримали, більше підштовхнули під цю історію. Я спробував це реалізувати. Мені це подобалося, відверто, багато ідей було, але в кінцевому випадку це все відштвохувало назад. Не в тому плані, щоб ви подумаєте, що я хотів заробити на ютубі, стати суперблогером. Ні, це не про волейбол. Але більшість людей, які у нас сидять в коментарях, пишуть і розповідають, як їм подобається волейбол, на якому у нас він в топовому рівні. Потім ти тиждень робиш ролик, його викидаєш і його там дивиться 144 людини. І при цьому я не скажу, що я щось робив ідеально, можна написати коментар, поставити лайк-дизлайк, це така історія. Але просто щоб це було цікаво людям, набирало якесь опоплення.
І ти дивишся, що дійсно наш волейбол не якось то комусь і потрібен. Тому і не треба дивуватися, чому у нас щось не так і якось не так реагують на нашу національну збірну. Бо досягнення у нас, напевно, найкращі з усіх командних видів спорту України (все ж, з суб’єктивної точки зору автора матеріалу футзальна збірна України маж кращі результати). Але всім по барабану, будемо відвертими.
Ми любимо футбол, ми вкладаємо в футбол шалені гроші, а потім виходимо зі збірної Бельгії і стаємо грати в автобус і програємо 3-0. Але при цьому можемо дати ще премію нашим футболістам, вони грали непогано. Вони ж 90 хвилин бігали. Це треба відзначити, як належно. Тому блогом мені подобалося займатися, це були класні часи і закинув просто коли вже повністю пішов в тренерство. Тут я дійсно не встигав, бо є таке розуміння…
У кожного тренера є статистики, але на це потрібні гроші. Я статистичними моментами своєї команди, щоб підготуватися до якихось матчів, займаюся сам, бо не у всіх на це є гроші. Не всі в рівних умовах, але якщо ти хочеш бути попереду свого суперника, то треба подивитися якусь гру, проаналізувати її. На це виходило в мене дуже багато часу і на YouTube вже не вистачало.
– Зараз же у вашій Епіцентр-Подолянах - збірна України U20 ситуація інша, є статистик, наскільки я розумію…
– Ні, цього сезону я працюю по напрацьованній схемі. Весь персонал відноситься до першої команди. Вони працюють для результату першої команди – це найголовніше. Всі мої проблеми – це мої проблеми (посміхається). Це я виконую сам. Ні, якусь інформацію, яку поверхневу мені треба, не хочу нікого образити, з чимось мені можуть допомогти. Але у людини є своя робота, є перша команда, і він там аналізує. Я його цим вже не навантажую. Тому це все інше, це моє.
– Якщо казати про ваше життя, то окрім волейболу у вас є також і баскетбол, якому багато часу приділили. Наскільки зараз з цим видом спорту вдається спостерігати?
– На всі сто відсотків. Кожен ранок починається з перегляду результатів НБА. Я завжди кажу, мені подобається тільки НБА, мені не подобається європейський баскетбол, я до нього не так ставлюся. Це топліга, де зібрані найкращі атлети першочергово і гравці. Я займався баскетболом в дитинстві, скажімо, через дурощі я його покинув. Я не жалкую в ніякому разі. Тому ця гра мені дійсно дуже-дуже імпонує. За нею я слідкую.
– Є якісь команди, за яких вболіваєте?
– Я більше вболіваю за персоналії. Мені подобається Бостон Селтікс як організація, яка стільки років побудована і є топовою в цій лізі. А далі я слідкував конкретно за гравцями. Мені подобається Голден Стейт, але я вболівав за цю команду не коли вона стала дуже популярною і почала вигравати мільйон чемпіонств. Я її пам'ятаю, коли там ще Монте Еліс грав, коли Каррі ще був дитинкою... Організація класно розвинулася, розкрила своїх гравців, які вони обрали на драфті, а не просто обміняли і забрали собі інші таланти. Тому і їхня гра мені подобається. Мені подобався Кавай Леннард, коли його Грегг Попович тільки забрав в Сан Антоніо. Я просто слідкував як першочергово йому видавали кидки з якихось точок для його розвитку. Він відкривався в якісь моменти тактичні, а потім людина виросла до MVP фіналу (НБА). Став зіркою, його вже в Кліперс забрали як дійсно еталонного гравця, але травми йому, на жаль, не дали показати всього. Після Торонто він вже не той, але все одно зараз вже знову з’явився на майданчику. Слідкуєш за людьми, і сже потім починажш слідкувати за командою більш ретельно.
Бостон Селтікс, напевно, на першому місці, Голден Стейт ще з тих-тих часів, я теж за ними слідкую. Сан Антоніо Спьорс мені подобається, бо там Грегг Попович. Але зараз мені його не вистачає як тренера (цього сезону через проблеми зі здоров’ям Поповича з командою працює помічник головного тренера – прим.), це просто людина дуже цікава зі своїми цитатами, зі своїми мисленнями.
Леброн Джеймс мені не подобається, хоча я віддаю йому належне, це просто мегаталант. Бог подарував людині тіло, він просто шалений. Але я не є фанатом короля, наприклад.
Сильно кидається в очі, наскільки медійно ця ліга розвинена. Не тільки ресурси в Америці, по всьому світу, – українською, англійською, сербською, всіма мовами говорять про цю лігу. Досить цікаво, наскільки вдалося розвинути цей продукт. Тим вони і займаються. Вони підіймали цю тему з волейболом і ніяк не змогли придумати, як в Америці зробити волейбольну лігу по часу трансляції. Бо люди звикли заробляти на цьому гроші. Але це повинно… Вони зроблять якісний продукт, це 100 %, просто вони повинні зрозуміти, як вони на цьому будуть заробляти гроші. Це найголовніше.
І не тут і зараз, вони роблять проекти довгострокові такі, але, наприклад, вони ж в Індії, це ж якраз NBA придумало і контролювало лігу в Індії, яку зараз зробили. Вони там грають до 15 очок, здається по два легіонера в них в команді, якраз цим займалося NBA. Я цього сезону почув, я не знаю, наскільки це правдива інформація, але я думаю, що нею можна користуватися. Здається, 10 мільйонів доларів виділяється з Федерації волейболу Польщі на сезон для розвитку цього виду спорту державою. Вони навіть не встигають ці гроші витратити всі.
Ось таку інформацію я почув цього літа, коли там спілкувався з деякими людьми у Польщі. У нас... Я не кажу, що це мінус, чи хтось в цьому винен. Давайте купимо краще на 10 мільйонів дронів, допоможемо тим, хто зараз захищає нашу країну. А ми, якось, не знаю, вигадуємо якісь речі, що хтось там живе на вулиці і їсть незрозуміло що.
У США якщо брати волейбол, то популярні жіночий. І там мало не в один момент три ліги з’явилося (Athletes Unlimited, PVF, LOVB та ходять чутки про створення MLV)…
У мене є декілька знайомих, які переїхали в Канаду і в США працювати і, по суті, працюють як індивідуальні тренери з волейболу. Працюють персонально з дітьми. І на цьому вони живуть. Де в нас таке просто, як би, можливо, якусь таку школу відкрити, щоб на це дійсно заробляти, я не знаю, вигодувати свою родину, я не знаю, платити за всі свої якісь там життєві потреби. Батькам дуже вигідно, щоб їхня дитина через якийсь вид спорту отримала освіту. Вони на цьому дуже величезні кошти зекономлять. Тому вони виділяють, ну, як би, витрачають на це все, щоб він позаймався ним, потім він поступить, якийсь там, не знаю, у Кентакі на спортивну стипендію, і вони отримають якусь вищу освіту. Взагалі, Америка і Україна, ми не будемо це ставити поруч. Якісь змагання по якомусь року серед дівчат. Я думаю, що всі бачили цю картинку, де купа майданчиків. І там триста з чимось команд з однієї вікової категорії зібралися, щоб пограти в волейбол. Це, за суттю, типу наша дитяча ліга. Це ж зовсім інший рівень.
От я закінчив там середню школу звичайну. І на тій же фізкультурі я бачив програму вчителя, де нас повинні були вчити всім видам спорту. Ми повинні були ходити в басейн, ми повинні були там щось бігати, грати в волейбол. Для розуміння, так відбувалося в Естонії. Дітям показували всі види спорту, вони грали всі види спорту. Ми командою збиралися пограти в баскетбол, і у хлопців рука правильно рухалася, коли він м'яч кидав. Влучав він в кошик чи ні…
Ми там зібралися пограти в великий теніс, вони вміють його відбивати цей м'яч. Зібралися в бадмінтом – і у бадмінтон вони вміють. А в нас фізкультура як відбувається, як правило. І то зараз вже не відбувається, вже зараз дітям не можна бігати, бо з ними може щось трапитися. Навантажень фізичних не має бути взагалі, а ми кроси бігали ще на фізкультурі, а потім на математику треба було йти. Але цього всього (різностороннього розвитку) не відбувалося.
Вчитель приходить, кидав тобі один м'яч і каже: «Хлопці, давайте 45 хвилин ви там чимось займетеся, але головне, щоб тихенько і ніхто нікому не заважав». Тому, напевно, і від цього теж залежить наше розуміння. Що ми не розуміємо такі ігри, як волейбол, баскетбол. Бо в нас чомусь волейбол – це через сітку в кошик, ти цим займаєшся, бо ти високий? А футбол, де просто можна 90 хвилин один одному передавати м'яч ногами, це нормальна тема, бо в нас постійно це грали, напевно, у дворі, це легко для сприйняття. Хоча футбол не такий легкий вид спорту, якщо ти тактично будеш заглиблюватися у цю всю гру, але це дуже легко для кожної людини.
Кожен може бути Шевченко, в принципі, коли вийшов у двір і захотів пограти. Тому ми любимо футбол...
– Запрошую до заключного слова...
– Заключне слово в нас таке – бережіть себе, любіть Україну, вірте в Україну. Ми повинні перемогти, бо іншого в нас просто вибору немає для нашої нації і держави. Ну і любіть волейбол. Дійсно, про нього сьогодні говорили, це дійсно класна гра, цікава. Якщо ви щось не знаєте, там десь залишите мені номер телефону, хай телефонують, я розкажу про волейбол, щоб більше його полюбили (сміється)!
