Анна Степанюк – топова українська волейболістка, колишній капітан національної збірної України. За свою кар’єру провела успішні сезони в Україні, Азербайджані, Туреччині та Індонезії. Кілька років тому спортсменка з Луцька завершила професійну кар’єру.
Сьогодні Аня разом з чоловіком Олегом Плотницьким виховує сина Святослава. До слова, чоловіка Ані представляти не треба – Олег Плотницький сьогодні грає за італійську «Перуджу» та є капітаном національної збірної. Олег – топ-гравець топ-чемпіонату і є одним з найуспішніших волейболістів України. Про переїзд до Італії, професійну кар’єру і можливе її відновлення, знайомство з Олегом Плотницьким і не тільки – Аня розповіла в ексклюзивному інтерв’ю Kamp-Sport.
– Анно, нещодавно Ви стали мамою, з чим Вас і вітаємо. Зараз Ви з сім’єю живете в Перуджі, де грає Ваш чоловік Олег. Чи адаптувалися вже до таких змін у житті?
– До нового статусу звикнути легко, набагато складніше до нового режиму. Ми раді, що переїхали в Італію. На жаль, не встигли зробити усі документи вчасно, тому прилетіли трішки пізніше. Сину було уже два з половиною місяці, а зараз уже п’ять. Адаптація відбулася добре, тут хороший клімат. Перуджа – маленьке старе місто, але воно дуже гарне. Для життя тут комфортно. Олег, звичайно, хоче бачити як росте його син, тому як сім’я ми маємо бути разом. Тим більше коли є така можливість. Варіант залишитися в Україні ми не розглядали.
– Багатьох вболівальників зараз цікавить чи реальним є Ваше повернення у професійний волейбол?
– Зараз пріоритет в бік сім’ї. Про повернення у професійний волейбол думати ще мінімум рано. Тут важливо мати бажання. Професійну кар’єру я завершилася ще до вагітності у 27 років і зараз можна говорити, що професійну кар’єру я завершила офіційно. Можливо, колись захочу спробувати, але це не стовідсотково.
– Вам часто ставлять питання про повернення у професійний волейбол?
– Дуже часто. Всі питають. Зараз я не хочу повертатися, але все може бути у житті.
– А якщо трішки пофантазувати. У Вас виник цікавий варіант пограти на найвищому рівні в Італії.
– Пофантазувати можна, чому ні (сміється). В Італії я не грала, хоча пропозиції з цієї країни були. Але в той час були кращі пропозиції з інших країн, і я обрала саме їх. Останні 4 сезони грала в Індонезії та задоволена цим періодом кар’єри.
– Скільки б часу потрібно б було набрати хорошу форму?
– Дівчата через пів року після народження дитини починають тренуватися і вже за рік можна набрати хорошу ігрову форму.
– Чи задоволені тим як склалася Ваша кар’єра і чи складним було рішення про її завершення?
– Головний фактор завершення кар’єри – сім’я. Це один фактор. Інший – втомилася морально та фізично. Чи задоволена кар’єрою? Так. У сезонах відігравала нормально, багато що вдавалося в збірній, в останній рік була капітаном команди. Єдине, що можу сказати, якби з Луцька поїхала раніше, кар’єра могла б бути ще успішнішою. В загальному я задоволена своєю кар’єрою.
– Якщо говорити суто про український етап кар’єри, що можете сказати?
– Волейбол був іншим. Як на мене, колись волейбол був популярнішим. Маю на увазі саме жіночий волейбол. Все значно стало цікавіше, коли з’явився «Прометей». Зараз, по суті, дві команди європейського рівня – «Прометей» та «Хімік». Мені, до слова, пропонували перейти у «Прометей», але я вибрала варіант продовжити кар’єру в Індонезії.
– Крім України, Ви також грали і в Азербайджані, Туреччині та Індонезії.
– Так, разом з своєю командою «Азерйол» (Баку) в CEV CUP посіли друге місце і це було велике досягнення. У чемпіонаті також були другими. В Туреччині (команда Самсун Анакент) грали у Вищій лізі, мали завдання виходу до Суперліги, але ми з цим завданням не справилися. В Індонезії («Джакарта Пертаміна Енерджі») ми одного разу стали чемпіонами та тричі були срібними призерками.
– В Індонезії був найяскравіший період кар’єри?
– Мабуть, так. В команді був дуже хороший мікроклімат. В команді було дозволено грати лише двом легіонеркам. Країна гарна, завжди тепло. Мали час на подорожі.
– Чи важко Вам давалися рішення про переїзди в ці країни?
– Ні. Лише, мабуть, перший раз в Азербайджан, оскільки вперше покидала Україну.
– Ви згадали збірну України. Які у Вас спогади від матчів у синьо-жовтій футболці?
– Це велика честь що тобі довіряють. Це було круто. У збірній грала 5 років, в останній рік була капітаном команди.
– Як Ви познайомилися з Олегом Плотницьким?
– Спілкувалися давно. В Україні він завжди був на видноті. Довго спілкувалися. В один момент це спілкування переросло у щось більше, а згодом у стосунки. Перший раз де зустрілися «вживу», були збори в Івано-Франківську. Тоді Олег отримав перший виклик до національної збірної України.
– Чи здивував Вас волейбольний прогрес Олега?
– Це було очікувано. В Україні він грав на високому рівні. Коли перейшов в «Монсу», то за 2-3 місяці зумів набрати ще кращу форму, аніж у нього була в Україні. Олег почав грати з сильними командами і набрався ще більше досвіду. Дуже була рада, коли він сказав, що буде переходити у «Перуджу». Чи було це очікувано? Я прекрасно розуміла: якщо Олег поїде в Італію, це буде набагато краще, ніж він би залишився у харківському «Локомотиві».
– Чи є Вас можливість відвідувати домашні матчі «Перуджі»?
– Завжди ходила і не тільки на домашні. В цьому році була тільки на одному матчі і то товариському. Думаю, син підросте і буде більше можливостей відвідувати матчі. Трансляції дивимось усі.
– Чи критикуєте Олега якщо в грі є невдалі моменти?
– Критика ні. Можемо поспілкуватись, можу запитати чи він розуміє чому вийшло саме так. Жіночий і чоловічий волейбол суттєво відрізняється, тому тут критикувати не треба. Є тренер, він при необхідності все зможе пояснити. Моя справа його підтримати.
– Як Вам рівень чемпіонату Італії?
– Це круто. А коли потрапляєш в зал… Там такі фани. В «Перуджі» їх тисячі… Мені дуже подобається там знаходитись.
– Що потрібно зробити в Україні, щоб волейбол виходив на вищий рівень?
– Нікому не секрет, що фінансові можливості клубів за кордоном кращі, тому чимало гравців їдуть саме туди. Щоб ріс рівень жіночого волейболу потрібно його популяризувати у школах.
– Ви родом з Луцька. Чи знають там хто такий Олег Плотницький?
– Знають. Батьки знають і завжди дивляться всі матчі. Та й в Луцьку люблять волейбол, чимало людей цікавляться цим видом спорту. В Луцьку коли останній раз гуляли то підходили вболівальники: фотографувалися, брали автографи. Олега впізнавали більше ніж мене (сміється…).
– І на останок. У Вас було 70 тисяч підписників в інстаграмі, однак цю сторінку Ви вирішили видалити…
– Так, я прийняла таке рішення, про яке не шкодую. Звісно, багато людей запитували мене чому я так вирішила зробити. Якщо відверто, то цієї сторінку потрібно було займатися, а у мене банально не було часу. Віддавати її в «добрі» руки також не бачила потреби. Після цього з Олегом прийняли рішення створити спільний інстаграм. Ця ідея лише прижилася тому, що є люди, за якими нам цікаво стежити.
