Інтерв’ю з капітаном чоловічої збірної України з волейболу і гравцем польської команди “Проєкт Варшава” Юрієм Семенюком.
"У таких матчах, як на ЧС, один ігровий епізод вирішує результат всієї зустрічі"
– Коли ми домовлялися про інтерв’ю, ви сказали, що давно не відкривали ноутбук, бо немає часу. Як зараз почуваєтеся? На що ще бракує часу через насичений графік?
– Минулий сезон був справді дуже важким. За Проєкт Варшава я грав у Лізі чемпіонів, та й сама ПлюсЛіга була дуже насиченою. А зразу по завершенні чемпіонату Польщі через тиждень вирушив у збірну. Не встиг відновитися чи відпочити. А там – Ліга націй, чемпіонат світу. Але це кожного року така ситуація. Повернувся зі збірної – і через тиждень вже старт нового сезону чемпіонату Польщі. Але що таке тиждень? За цей час нічого й не придумаєш, нормально не відпочинеш. То, можна сказати, просто відсипався вдома. Проводив час із сином і дружиною. Але також треба було підтримувати фізичну форму, тому індивідуально займався в тренажерному залі з тренером.
– На чемпіонаті світу наша збірна у вирішальному матчі за вихід з групи зустрічалася з Італією. І хоча програла 0:3 (21:25, 22:25, 18:25), нав’язала достойну боротьбу чинним чемпіонам. На вашу думку, чого забракло?
– Гммм… Можливо, в певних моментах потрібно було більше ризикувати. Або краще відіграти в деяких елементах, ніж італійці. Але це волейбол – і не можна сказати, що якби я чи команда зіграли по-іншому, то би перемогли. Важко, бо проти тебе грають найкращі волейболісти, які виступають у сильних чемпіонатах. Вони вміють справлятися з переживаннями і тиском від іншої команди. Хоча упродовж перших двох партій італійці також переживали і помилялися, поки ми на них тиснули і нав’язували свою гру. З багатьма нашими елементами вони не могли впоратися. Та під кінець першої партії вони дограли якийсь хороший хайбол чи вибили нас із прийому. А в таких матчах 1-2 ігрові ситуації якраз вирішують результат всієї зустрічі.
– Ви і ваші колеги розповідали, що часто доводиться мати справу з хейтом від уболівальників. Чи допікають вам такі повідомлення в інтернеті? Чи часто читаєте їх? Чи бували такі коментарі, які дійсно зачепили за живе?
– Ні, я вже не перший рік стикаюся з хейтом, тому стараюся не реагувати. Але мені, як капітану збірної України, було образливо за команду, яка повністю віддає себе, своє здоров’я збірній, незважаючи на якісь травми, мікротравми, сімейні проблеми. От я зараз це все говорю, і розумію, що все одно знайдуться люди, які скажуть: "Та я би сам міг поїхати, краще зіграти". Ну то їдьте і доводьте. Чому ви не віддали своє життя волейболу?
Просто я бачив, як моя команда готувалася, як хлопці викладалися. Просто грали проти команди, яка теж добре підготувався. От візьмімо Бельгію – там тільки один волейболіст заграв фантастично, а решта просто відіграли на своєму рівні і допомагали йому, щоб Бельгія перемогла в цьому матчі! Можу запевнити, що ми виклалися на повну. Якби не на 100%, то нащо б ми взагалі туди їхали? А хто пише, що ми зіграли беззубо – ну, то їхня думка.
– А як щодо приємних відгуків в інтернеті? Бувають такі, що надихають?
– Якщо чесно, під час змагань я стараюся дуже не відволікатися на інтернет-простір. Бо як не крути, він трохи розсіює увагу. Але, звісно, новини заходжу почитати. Особливо, з того часу, як почалася повномасштабна війна. Заходжу поспілкуватися з друзями і близькими, розпитати, яка ситуація. В Україні в мене батьки, родичі, друзі.
– Коли Рауль Лосано очолив збірну України, було багато скептиків. Але їхні прогнози здебільшого не підтвердилися. Що цей фахівець приніс нового у національну команду?
– Рауль Лосано – тренер дуже високої кваліфікації, тому йому потрібно лише мати гравців такого самого високого класу, які будуть виконувати всі його настанови і тактичні дії. Але, водночас, цього і минулого року він дуже багато займався з молодими гравцями і неодноразового наголошував, що нашій команді потрібні також молоді кадри. З ним, звісно, приємно працювати.
Цього року він дуже змінив підготовку, тренувальний процес, порівняно з попереднім роком. Є багато статистичних даних, які він мав би розібрати зі своїм штабом і подивитися, яка підготовка більше підходить для нашої збірної, для хлопців з нашим інтенсивним графіком. Я з багатьма тренерами працював, але він "щось знає", він має таке чуття, коли потрібно зробити заміну, коли треба взяти перерву, яку тактику підібрати. Тому він дуже багато допоміг збірній.
"Я продавав газонокосарки і бензопили. У цей магазин приходив тренер і запрошував мене"
– Дуже цікава історія, як ви взагалі потрапили у волейбол. Адже обрали цей вид спорту вже у дорослому віці і дуже стрімко побудували успішну кар’єру. Розкажіть детальніше.
– Спортом я завжди цікавився, бо моє дитинство припало на такі роки. Яка би збірна не грала, який вид спорту не йшов по телевізору – чи біатлон, чи Формула-1, футбол, гандбол – я все дивився разом із татом. Це були 90-ті / 2000-ні – часи, коли ти або бігав на стадіоні, або у дворі зі своїми друзями цілими днями. Я називаю це "дитина двору", бо ми ж надворі виховані. Думаю, моє покоління було останнім таким. Я вчасно народився, коли нічого не було, а потім в один момент з’явилося все! Не так, як зараз у наших дітей.
Тому любов до спорту – то батькова заслуга. У мене був такий графік: школа – футбол, школа – футбол. У дитинстві також ходив на танці, десь років вісім. І в ті роки батько поїхав на заробітки в Португалію. Думаю, якби батько залишився, то в мене був би вибір піти у футбольну академію львівських Карпат. І невідомо, як моя кар’єра склалася б.
– Були би форвардом таранного типу?
– (Сміється) Не знаю. Напевно. Був би такий, як Ібрагімовіч: високий, здоровий і біжить! (Усміхається). Цікаво було б подивитися, як би це склалося.
Але мама сказала, що не дуже хоче віддавати мене у футбольну академію. Я пішов в інститут. Коли ти молодий хлопець, то треба мати якісь кишенькові гроші або кошти на те, щоб просто піти погуляти з друзями чи купити собі якийсь одяг. Тому пішов працювати. Такий був у нас колись у Львові магазин Praktiker – там я починав свою роботу у відділі будівельних матеріалів. Потім мене перевели у відділ "Сад і город": там я продавав газонокосарки, бензопили тощо. Був консультантом.
Час від часу туди приходив тренер з волейболу і кликав мене спробувати себе у цьому спорті. Але я відмовлявся. Не знаю, не хотілося мені. Відпочивав я собі після роботи. Потім звільнився і пішов працювати консультантом в Kartuli Vazi, де продавали грузинські вина, коньяки, води та інші напої. У той час знову почав приходити тренер і вже інтенсивніше запрошувати, щоб я спробував волейбол. Довго я відмовлявся. Але потім погодився, не знаю, чому.
Займався з львівським Барком-Кажани. Спершу в залі. А потім у них мала бути передсезонна підготовка в Яворові на полігоні. Я тоді погодився, але мусив звільнитися з роботи (Сміється). У Кажанах мені сказали: якщо я пройду збори і тренер буде мною задоволений, я там залишуся і буду з ними розвиватися. Ну і ніби все вдалося, якщо я зараз тут. (Усміхається).
"Дуже збільшився інтерес глядачів до волейболу, коли збірна почала показувати результати, а не їздити по магнітики"
– Чи помітили ви, що за ці останні 10 років в Україні дуже зріс інтерес до волейболу?
– Думаю, цей інтерес збільшувався кожного року, відколи я потрапив у волейбол. Звісно, найбільше це сталося, коли збірна України почала показувати результати, а не просто їздити по магнітики. Коли ми почали демонструвати поступовий прогрес, то й зацікавлення глядачів зросло. Федерація волейболу України також дуже сильно розвивалася, запрошували багато іноземців в чемпіонат України. Думаю, якби не війна, зараз Суперліга була би на високому рівні. Бо було багато команд, спроможних заросити собі 2-3 легіонерів, були команди, які збирали топових українських гравців і давали їм хороші контракти. Але, звісно, коли почалося повномасштабне вторгнення, стало важко підтримувати цей рівень. Бо не було фінансування, та й гравців не було так багато.
– Ви згадували, що у дитинстві дивилися багато спорту по телевізору. За якими видами спорту зараз стежите?
– Звісно, стежу за футбольною збірною України. Це у нас в крові – ким би не був, де би ти не був – будеш вболівати за свою збірну. Незважаючи, який вид спорту. Також стежу за Формулою-1. А ще недавно почав переглядати баскетбол. От недавно ходив подивитися за грою Легії Варшава в Лізі чемпіонів. Наживо воно набагато сильніше виглядає, ніж по телевізору. Стараюся відволікатися так трохи, бо після попереднього сезону не дуже відпочив. Інколи, коли маєш вихідний, хочеться просто забути, що ти спортсмен. Не хочеться навіть на м’яч дивитися.
– А за кого у Формулі-1 вболіваєте?
– Коли я минулого року поїхав у збірну, там почали переглядати серіал "Формула-1". І воно мені дуже сподобалося. Але в кожному сезоні мені якась інша команда подобається більше. Знаю, що зараз багатьом найбільше імпонує Ред Булл, Ферстаппен – вау-вау! А мені останнім часом дуже подобається команда Мерседес, а ще Феррарі. Це класика. По-перше, мають сильних пілотів, потужні боліди. Та загалом за кожною цікаво спостерігати. Після кожного перегляду гонок ти черпаєш щось для себе, хоча це й інший вид спорту. Береш щось із тактики, дисципліни, з того, як вони комунікують, поводять себе на камеру, спілкуються зі своєю командою.
– А якщо говорити про індивідуальні види спорту, за кого в Україні вболіваєте? Хто перший спадає на думку – серед чоловіків і жінок?
– Не знаю чому, але зразу подумав про теніс і бокс. У боксі це, мабуть, Олександр Усик. Мене навіть в команді так деколи підколюють, називають "Усиком" через мої параметри і темперамент. А в тенісі Еліна Світоліна.
Фото: en.volleyballworld.com