Юрій СЕМЕНЮК: “Великий привілей – розвивати свою кар’єру в Польщі”

Продавав газонокосарки, танцював, навчався на юриста й не планував спортивної кар’єри. Сьогодні він грає в одній із найсильніших ліг світу, а його життя назавжди змінила війна.

Історія Юрія Семенюка, волейболіста “Проєкту Варшава” – це розповідь про випадок, наполегливість і боротьбу за безпеку близьких.

– Легше продавати в Auchan чи в магазині з газонокосарками?

– Складне запитання (сміється). Я працював і там, і там, у різних магазинах. Такий був час. Я був молодий, потребував грошей, щоб щось собі купити або поїхати у відпустку. Я розумів, що маю потреби, тому діяв. Я не виріс у багатій родині. Мама працювала перукаркою, тато займався меблями. Ми жили дуже просто, хоча й не так, що нам у чомусь критично бракувало. Але в мені було внутрішнє відчуття, що я маю якомога швидше стати самостійним і сам заробляти на свої потреби. Саме тому я почав працювати вже з вісімнадцяти років.

– Ти виріс у селі, правда?

– Так, зовсім поруч зі Львовом. Життя там текло повільно. Батьки власним прикладом хотіли виховати мене працьовитою людиною – і їм це вдалося. У якийсь момент тато поїхав на заробітки за кордон, тож я довго його не бачив. Коли він повернувся, я вже закінчив школу і сам почав працювати. Поєднував це з подальшим навчанням. У певний момент з’явився й волейбол.

– Тобі було 18–19 років, ти працював у магазині. Про що тоді думав, коли уявляв своє майбутнє?

– Я хотів закінчити навчання і стати адвокатом або нотаріусом. Мені подобалися такі речі – статті, параграфи, норми… Навіть під час навчання я час від часу працював в адміністрації. Зараз у мене є ступінь магістра права. Я поєднував навчання з роботою, а згодом – і з волейболом.

– Як виглядала твоя перша зустріч із майбутнім тренером? Я чула, що він кілька разів бачив тебе в магазині з газонокосарками й переконував зайнятися волейболом.

– Мені пощастило, бо я змалку любив спорт. Займався всім, чим тільки можна: футболом, волейболом, бігом. Я був активним. До того ж… я танцював сім-вісім років. У цьому мене дуже підтримувала мама.

– Що саме ти танцював?

– Бальні танці. Умію все.

– Тобто подаєш заявку на «Танці з зірками»?

– Поки що ні (сміється).

– Добре, повернімося до першого волейбольного тренера…

– Він був зі Львова. Іноді навідувався до моїх батьків, коли гостював у рідній Солонці. Розмовляв із мамою, татом, іноді й зі мною. Про волейбольні тренування він згадував ще до мого повноліття. Але я мав інші плани: хотів навчатися, працювати, мати гроші на свої потреби й розваги. Я не шукав додаткових занять. Зрештою цей тренер опинився в «Барком-Кажани Львів». Там працював ще один наставник. Він, у свою чергу, час від часу заходив у будівельний магазин, де я працював – імовірно, робив ремонт у себе вдома. Регулярно приходив по різні товари й щоразу запитував, чи не хочу я спробувати волейбол. Я постійно відмовляв. Минув приблизно рік. За цей час я встиг змінити роботу. І знову – випадок – я зустрів того тренера. Він запропонував: якщо я йому довірюся, отримаю абонемент у спортзал і зможу тренуватися з командою. Це мене зацікавило, бо тоді абонементи коштували чимало (сміється). Час від часу я почав ходити на заняття. А згодом мене запросили на волейбольне тренування. Це був дуже дивний досвід.

– Рівень тебе здивував?

– Дуже. Я мав шкільну базу, але був дуже далеко від партнерів по команді. Однак збіг обставин був таким, що саме тоді я хотів зробити перерву в роботі – я був виснажений. Мав більше вільного часу. Коли мені запропонували поїхати на двомісячні передсезонні збори, я погодився. Хотів спробувати, перевірити, чи зможу закріпитися в команді. Якщо б не вийшло – нічого страшного. У перспективі в мене була робота в адміністрації, тож я майже нічим не ризикував.

– Про ті збори ти через роки сказав: «я ледь не помер». Чому?

– Це була катастрофа. Хлопці роками жили в такому режимі, їм було легше. Для мене фізично це була трагедія. Після кожного тренування я мав страшні крепатури, боліло все. Я взагалі не вмів кидатися за м’ячем. Постійно був із розбитим підборіддям, кровоточив після невдалих дій. Через місяць другий тренер почав залишатися зі мною після занять. Ми індивідуально працювали над подачею, прийомом. В останні дні зборів мені сказали, що я зробив дуже великий прогрес і з цього щось може вийти.

– Ти був молодим хлопцем. Як тоді виглядала військова служба і твої перспективи потрапити до армії?

– Після 18 років кожен українець може отримати повістку. Я теж хотів спробувати військову підготовку, але коли почав грати у волейбол і щось почало виходити, перестав про це думати. Ці думки повернулися, коли Росія напала на мою країну. Я не знав, що робити – як і більшість людей. Це було жахливо. Інформаційний хаос був величезний. Масштаб атаки був зовсім інший, ніж раніше на Донбасі. Було дуже багато жертв, війна охопила всю країну. Кожен міг отримати повістку й негайно піти до війська.

– Наскільки це було реально для тебе?

– Дуже реально. Я тоді грав за «Епіцентр-Подоляни Городок», де був капітаном. Над нами нависло багато запитань. Було зрозуміло, що в таких умовах про продовження гри не йдеться, ми не знали, як буде з виплатами. Тому через місяць я повернувся додому. Я не знав, що робити далі. У цих обставинах ухвалили рішення, що збірна почне підготовку в Литві. Там було спокійно. Теоретично ми зосереджувалися лише на волейболі, але голови були повні думок. Ми постійно думали про свої родини, читали новини про атаки, кровопролиття, смерть близьких і далеких людей. Я сумував за дружиною та сином, боявся за них. І досі дуже часто думаю про те, що відбувається в Україні. Там залишився мій батько. Триває війна, холодно, немає електрики. Це страшенно пригнічує.

– Наскільки серйозно ти розглядав вступ до війська після початку війни?

– Якби я не мав дружини й сина – я б пішов.

– Хтось із твоїх колег-волейболістів пішов до армії?

– Я знаю, що один із асистентів тренера збірної зараз служить у війську. Були моменти, коли він поєднував армію з волейболом. Щодо моїх знайомих – знаю кількох із рідного села, які пішли на фронт. Доля двох із них невідома. Ніхто не знає, чи їх убили, чи примусово вивезли до Росії.

– Коли ти найбільше боявся за свою родину?

– На початку війни. Тоді було найгірше. Ніхто не знав, що робити. Усі тікали до укриттів, де годинами сиділи, часто вночі, коли було дуже холодно. Мій син спав у мене на руках у сховищі, а ми не знали, коли закінчиться сирена. До цих труднощів – на жаль – можна було звикнути. До відсутності світла, до того, що немає зв’язку… Я не міг подзвонити й запитати, як моя мама, чи тато в безпеці.

– Тому, коли з’явилася пропозиція від «Проєкту Варшава», не було над чим думати?

– Польща завжди була мені близькою. Я багато років грав в Україні, одним із моїх тренерів був Ян Сух – видатний фахівець, який дуже в мене повірив і, що важливо, навчив мене сильно подавати, а не лише м’яко. Я дуже багато йому завдячую. У міжсезоння ми грали спаринги. До нас приїжджали команди з Жешува, Радома. Побачивши, як виглядають польські клуби, я захотів спробувати себе у ПлюсЛізі. Я знав, що там працюють чудові тренери, грає багато іноземців. Але я не мав агента й не бачив шансів виїхати. До того ж це були мої перші роки у волейболі, рівень ще був недостатній. Ситуація змінилася завдяки виступам у збірній. Я отримав контракт у Greenyard Maaseik, провів хороший сезон, навіть зіграв у Лізі чемпіонів. Потім кар’єру загальмував COVID – я повернувся до країни, до «Баркому». Ймовірно, після того року я міг би грати в «Чорних» Радом, але «Епіцентр-Подоляни» викупив мій контракт. Коли ж зі мною зв’язалася команда з Варшави, сумнівів не було. Це ж PlusLiga.

– Наскільки ключовим було питання безпеки твоєї родини?

– Це було найголовніше. Я знав, що мушу забрати родину туди, де буде безпечно.

– Ти казав, що 2025 рік був особливим, бо до вас приїхала мама. Скільки ви не бачилися?

– Зазвичай вона приїжджала раз на рік. Але була річна перерва, тому її приїзд у 2025-му був таким особливим. Найбільше я сумую за татом. Я не бачив його чотири роки від початку війни.

– Чому він не може приїхати до Польщі?

– Бо в країні війна. Усі чоловіки віком від 18 до 60 років у будь-який момент можуть отримати повістку, тому мусять бути на місці.

– У спорті дедалі більше говорять про пом’якшення санкцій проти Росії. Чи уявляєш ти матч проти російської команди?

– Мені дуже дивно, коли я граю в команді, де є росіянин. Я знаю, що він може говорити, що давно не був у Росії, що розуміє ситуацію. Це гарно виглядає в Instagram. Але на цій війні гинуть люди. Я не можу цього прийняти. Окрема категорія – гравці, які їдуть грати до Росії. На грошах, які вони там заробляють, є кров. Зараз багато говорять про те, що Юрі Романо може приєднатися до варшавського клубу. Якщо це станеться, для мене це буде дивно. Як я маю з ним розмовляти? Країна, у якій він зараз заробляє, хоче, щоб моя держава не існувала, хоче знищити українців. Він спокійно там живе й працює, а потім приїде до Польщі й стане моїм партнером по команді? Я не знаю…

– Чи відчуваєш ти, що ставлення поляків до України змінилося?

– На початку допомога була неймовірною. Усюди була щирість, поляки поводилися як герої, простягнувши нам руку. Я сам намагався допомагати – фінансово й через соцмережі. Але мені здається, що світ звик до війни в Україні – Польща теж. А я не можу перестати думати, що буде, якщо Україна програє. Путін не зупиниться, він піде далі – на Польщу. Поки він живий, він намагатиметься забрати все, що може. Україна бореться не лише за себе, а й за спокій Європи.

– Ти не громадянин Польщі. Чи відчував ти через це неприязнь?

– Я щороку борюся за право тут легально працювати, виконую всі вимоги. Якщо хтось щось скаже чи напише, я не можу реагувати так, як хотів би. Я мушу уникати конфліктів за будь-яку ціну.

– Бо ти тут «чужий»?

– Так. Якби я поводився з деякими людьми так, як вони поводяться зі мною, мені могла б загрожувати депортація.

– За що ти цінуєш Польщу?

– Окрім безпеки – за величезний спортивний прогрес. З кожним роком я тут вчуся більше. Я граю в найсильнішій лізі світу, поруч зі мною найкращі гравці, і я виходжу з ними в стартовому складі. Це великий привілей – розвивати тут свою кар’єру.

– І наостанок: чи думав ти про польське громадянство?

– Поки я граю за збірну, я цього не зроблю. Я хочу представляти свою країну на міжнародній арені, показувати її силу. Подивимося, що принесе майбутнє. Коли я завершуватиму виступи за збірну, можливо, зацікавлюся польським громадянством.

Фото: cev.eu