Український волейболіст Олег Плотницький - про збірну України та її перспективи, повернення у команду, родину та найяскравіший матч у кар'єрі.
"Мене не пускали на тренування через погані оцінки або таку собі поведінку в школі"
– Олеже, вітаю! Розпочнемо з того, як ви почуваєтесь на даному етапі кар’єри? Ви вже виграли практично все на клубному рівні – це дає внутрішній спокій чи, навпаки, підвищує вимоги до себе?
– Я думаю, що більше підвищує, бо хочеться ще вигравати, і ти розумієш, що з кожним разом, коли ти виграєш, наступний буде важчим. Тому тут більше підвищуються вимоги до себе, щоб покращуватися в ігровому, технічному та фізичному плані. У будь-якому випадку легше не стає (Сміється).
– Чи пам’ятаєте ви своє перше заняття волейболом? Що тоді зачепило вас найбільше?
– Перше заняття я не пам’ятаю точно. Якщо мені не зраджує пам’ять, то було так, що мій батько – мій перший тренер (мої батьки грали у волейбол теж) – і я хотів до нього завжди потрапити на тренування. Якось він сказав мені: якщо ти десять разів вдариш м’яч об стінку і він повернеться до тебе, то я візьму тебе на тренування зі собою. У нього займалися хлопці, старші десь на чотири роки, і мені справді не було що там робити. Але я пам’ятаю, що у мене десь один раз вийшло, і він мене взяв. Що там було на тренуванні далі… Ну, я сильно не займався, більше просто бігав собі, але якось так воно почалось.
– Як ви зазначили, ваші батьки – волейболісти. Збоку може здаватися, що цей шлях для вас був майже визначений. Наскільки це було вашим особистим вибором, а не продовженням сімейної історії?
– Він 100% був визначений ще до того, як я почав займатися волейболом. Адже я завжди перебував в оточенні волейболістів, завжди був біля команди: і тато, і знайомі, і друзі – всі вони грали. З перших років життя ти бачиш лише волейбол. Були спроби піти на інші види спорту – на плавання, легку атлетику, але мені не вдавалося навіть потрапити туди. Як тільки записувались на перше заняття, на перше тренування, я між тим захворів чи ще щось і не приходив. А далі вже не йшов туди взагалі після цього. Тому в загальному волейбол у мене якось всередині, і мені завжди хотілося ним займатися. Я пам’ятаю, як мене не пускали на тренування через те, що в школі були погані оцінки або така собі поведінка. Належало виправлятися, робити уроки, домашнє завдання, щоб піти на тренування. Я дуже засмучувався, що не міг йти на тренування, тому що і уроки не дуже хотів робити, але доводилося (Сміється).
– Яким був ваш тато як перший наставник? Чи складно виявилося розділяти ролі батька і тренера?
– Ні, зовсім нескладно. Мені здається, у нас ця історія була суперпроста, і взагалі в перші шість, може вісім місяців ніхто з хлопців навіть не знав, що я його син – знали просто, що я менший і живу десь біля нього. Така історія була, мовляв, батьки попросили, щоб він зі мною їздив, завозив після тренувань, тому що заняття там о 7-8 вечора могли закінчуватись, і все… А от одного разу я виходив із роздягальні останнім. Там у залі спорткомплексу Новатор у Хмельницькому кабінети тренерські і всіх головних від клубу розташовані на другому чи навіть третьому поверсі, такий балкон є. І я, коли виходив із тренування, завжди кричав щось на кшталт: "Тату, йдемо додому, вже все, я готовий". І сталося так, що хтось із хлопців залишився там – пішов у туалет чи що він там робив. Я вийшов і крикнув "тату", він побачив – і відтоді всі дізнались, що це мій батько. А до цього не було ніяких негативних історій між нами. Мені завжди було легко, тому що і вдома я міг запитати щось у нього про волейбол – це, напевно, навіть якийсь бонус виявився для мене. Натомість на тренуваннях завжди до нього, як і всі, звертався "Юрій Володимирович" або "тренере".
– Переїзд до Харкова в доволі юному віці – це серйозний крок. Чи був момент, коли ви зрозуміли, що назад дороги вже немає?
– Ні, не було такого моменту, щоб я розумів це. Але не хотілось повертатись – це точно. Я розумів: Харків – це важливий крок для юних спортсменів, молодих хлопців, тому що туди брали тільки найкращих з України. Вони відбирають собі, дивляться, хто має якісь перспективи або бачать якийсь талант чи ще щось, і тому там завжди найкращі. Хотілося залишитись, тому що могли вигнати і через школу, бо погано навчаєшся, або через те, що не виходить на тренуваннях… Ну, не вигнати, скажімо, а відправити додому, якщо не справляєшся, не встигаєш.
Графік був доволі непростим для 12-річної дитини: о сьомій ранку підйом, йдеш на тренування, потім школа, потім знову тренування. І не завжди ти готовий після того, як приїжджаєш зі свого міста, де в тебе раз на день вечірнє тренування, та й те – не кожен день. Тож навантаження в будь-якому випадку стає більшим, і вимагають більше від тебе, і граєш проти сильніших. Тому точно не хотілось повертатись назад. Але такого якогось відчуття, що дороги назад немає, – не було.
– Тут хотілося б згадати про ваш період в Україні та виступи за Локомотив. Наскільки важливим етапом у становленні вас як гравця був цей час?
– Дуже важливим. Супермегаважливим, мені здається, тому що я потрапив якраз у такий момент, коли все було для мене, скажімо, з позитивного боку. Я тоді ще грав діагональним, і в нас другий тренер також був діагональним, який грав у Локомотиві за гарних часів – на євроарені виступав гарно, і взагалі показував дуже сильний волейбол. Тому від нього можна було багато що перейняти.
Андрій Михайлович Адамець був такою людиною, яка могла сказати тобі все прямо в лоб, і це не завжди було приємно, але щоразу допомагало зрозуміти відразу, що ти робиш правильно, а що неправильно. Це стосується як залу, так і поза залом, коли щось там у житті виробляєш – якісь неправильні або не ті моменти, які тобі можуть допомогти. Адже в 16-17 років здається, що схопив Бога за бороду, як то кажуть. Думаєш, що все в тебе супер, але не завжди так виходить.
Потім мені дали час у другій команді – це теж плюс, тому що не кинули відразу під танки. Розуміння такого дорослого волейболу не думаю, що в мене було тоді. І майстерності, і технічності такої теж не було, фізичної підготовки. Анатолій Валерійович Янущик вимагав багато і також міг дати прочухана за якісь невиконання обов’язків на майданчику. За цим усім президент також дивився – Євгеній Васильович Щербина.
Тому перший рік був дуже важливим. Уже на другий рік, коли я потрапив у першу команду, не можу сказати, що там було легше – там було набагато складніше. Невдовзі я перейшов на позицію догравальника – це теж дало свої моменти. Спочатку нерозуміння, бо не хотів грати догравальником, але Юрій Іванович Філіппов наполіг: "Будеш догравальником". Не бачив багато гравців, які могли сперечатися з ним, зокрема не міг і я суперечити – у тому віці тим паче. Локомотив – це такий перший серйозний крок, який заклав гарний фундамент для мого подальшого професійного розвитку.
"Це були, напевно, найшвидші перемовини за всю мою кар’єру"
– Пригадайте день, коли вас запросили виступати до Італії. Як це відбулося? Які емоції ви тоді відчували?
– Мандраж був гарний (Сміється). Не супер розуміння, як це все складеться / не складеться. Тому що почався сезон і в Україні, і в Італії, я був налаштований на те, що в нас кампанія з Локомотивом, ми вже пройшли збори… Можливо, минуло навіть більше часу, ми вже перебували на товариських турнірах. І зателефонували, сказали, що зацікавлені у моєму підписанні, але там, зрозуміло, потрібно було заплатити відступні, бо у мене діяв контракт. Я відповів: добре, розбирайтеся. Звісно, там було від мене одразу "так", я навіть не замислювався, не думав – це були, напевно, найшвидші перемовини за всю мою кар’єру. Далі фінансові питання повирішували – і все. Довелося дуже швидко збиратися. Я навіть свою квартиру в Харкові, яку орендував, не здав – мені друг допоміг. Деякі речі я залишив там, потім товариш відправив мені їх додому, до батьків. Я буквально за один день з’їздив, подався на візу, потім повернувся, мені прийшли документи – і все, я поїхав, полетів.
– Чи були сумніви, що можете "не витягнути" цей рівень? Адже то один із найпрестижніших чемпіонатів у світі.
– Чесно кажучи, я тоді навіть про таке не думав. Було, напевно, більше відчуття: що робити, як буде це все, тому що присутнє тотальне нерозуміння. Ти розумієш, що ти пограв – Локомотив, найкраще все, що може бути. Натомість тут ти їдеш на ще вищий рівень, туди, де буде ще краще, де будуть ще сильніші гравці. І як це все виходить… Більше, напевно, чи впораєшся ти з головою своєю… По майстерності там не було нічого. Плюс-мінус гравців ти всіх знав, бачив – ми навіть проти Монци грали на передсезонному турнірі товариському, і я розумів, що це за команда і як вона виступає. Тому більше було питання в тому, чи витримаю я перебування далеко від дому і чи зможу закріпитися – не як гравець, а як людина. Усе ж різне: і ментальність, і люди, і мова.
– Що в Італії стало для вас найбільшим шоком – швидкість гри, вимоги тренерів, конкуренція чи щось інше?
– Найбільшим шоком стало те, що в перший місяць-два я непогано вливався в команду, у мене непогано виходило на тренуваннях, але не давали грати. Це я потім зрозумів – чому і як. Не давали грати, або давали – виходив, гарно виступав – і наступну гру починав знову на заміні. І я от, напевно, цього найбільше не розумів. Але коли ми поговорили з тренером тет-а-тет, усвідомив, що все він правильно робить.
Скажімо, ти виходиш, тебе ніхто не знає, у тебе гарно вдається, ти на куражі і так далі, але потім може статися так, що в наступній зустрічі у тебе взагалі нічого не вийде. Буває, що гравці закриваються, починають копатися в собі і знаходити якісь причини, а потім не можуть розкритися до кінця. Тож тренер Мігель Фаласка супергарно це все зробив.
Пам’ятаю, навіть вийшов раз замість основного догравальника Жаворонка – ми зараз граємо з ним у Перуджі – і набрав щось 21 чи 22 очки, мені дали MVP. А потім – хоп – наступний матч я починаю знову в запасі. Було нерозуміння, чому так. Але потім він мені все роз’яснив, розказав, що треба поступово втягуватися. Так буває: може вийти і вдруге, але багато разів тобі фортуна не посміхатиметься в цьому плані. Тебе десь прикриють, закриють, покажуть, що ти не готовий, і ти, можливо, почнеш шукати якісь у собі причини – це тільки всім нашкодить.
– Перехід у Перуджу – це вже інший масштаб. Чим цей клуб відрізняється від усього, що було раніше у вашій кар’єрі?
– Вимогами. Відрізняється тим, що клуб завжди хоче перемагати в будь-яких змаганнях, де б ти не грав. Навіть товариські турніри – зрозуміло, що там завдання стоїть більше награтися, подивитися, що вдається і не вдається, але в будь-якому випадку однаково, скажімо, слово "перемога" стоїть… Тобі говорять, що хотілось би перемогти, краще було б перемогти.
Відрізняється вболівальниками, які завжди з нами, завжди їздять, неважливо куди. На виїздах, звісно, їх не так багато, як вдома буває, але знову ж таки – їздять, підтримують. Ну і зрозуміло, що конкуренція – клуб завжди підписує сильних гравців. В один день можна і програти цю конкуренцію, а потім її дуже важко виграти.
Ще варто додати те, що є багато змагань. Перуджа завжди максимально старається вигравати всі місця, щоб наступного сезону брати участь у всіх турнірах, у яких можливо. Тому в отакому плані тут максимальне навантаження.
"Після останнього очка у фіналі ніби закрилось все – отак "бум", і якийсь вантаж спав повністю з плечей"
– Нещодавно ви завоювали шостий Суперкубок Італії – це вже історія. Чи є відчуття, що будуєте епоху, а не просто виграєте трофеї?
– Не думав ніколи про це, навіть не знаю (Сміється). Суперкласно вигравати, і все, прикольно, що виграли, гарно зіграли. Не знаю, не думав про це.
– Ліга чемпіонів 2025 року – чи був це момент внутрішнього "закриття гештальту"?
– Так, десь певною мірою, тому що дуже хотілося виграти. Найбільше, мабуть, хотілося здобути не мені особисто, а привезти цей трофей в Перуджу. Так вже склалося, що минуло шість років, як я тут, і ми грали не один раз ту Лігу чемпіонів, доходили до півфіналів, і команда гарна була, і все, але щось зрештою не виходило. Тому було таке відчуття… Я пам’ятаю навіть зараз, як після останнього очка у фіналі ніби закрилось все – отак "бум", і якийсь вантаж спав повністю з плечей. Ми веземо трофей додому. І це було прямо супер.
– Ви вже багато років виступаєте за кордоном. Наскільки часто відчуваєте, що представляєте Україну не лише як спортсмен, а й як голос країни під час війни?
– Та мені здається, що завжди. У будь-якому випадку, де ти спілкуєшся – в інтерв’ю, з людьми, просто з вболівальниками – питання війни завжди є. Здається, це просто кожен день. Навіть на вулиці, якщо не бачився тиждень з кимось, або хтось не зміг приходити на ігри, чи ще якісь моменти, або ти в іншому місті навіть і тебе хтось впізнав, то питання війни якщо не друге, то третє. Тобто перше – "привіт, як справи?", а друге чи третє запитання – "як там вдома, які новини?" і так далі. Останнім часом якось тут менше стали говорити про війну в Україні й показувати, висвітлювати на національних каналах. Можливо, у всій Європі так. Тут не забули, але менше говорять.
– Чи доводилося вам пояснювати іноземним уболівальникам або партнерам по команді, що насправді відбувається в Україні?
– Дивіться, неадекватних не зустрічав. Я думаю, пояснювати там нічого не треба було – зустрічав тільки адекватних людей, так само як і журналістів. Як мінімум у розмові зі мною не було в них нерозуміння, що відбувається. Можливо, не було в них розуміння, наскільки великі масштаби війни, яка відбувається у нас, в Україні. Але в загальному – хто поганий, а хто захищається – мені здається, всі розуміють без якихось моїх коментарів із цього приводу.
– Ваш номер – 17 – чи має він для вас якесь особливе значення?
– Не знаю, чому так вибрав. Тоді п'ятий номер вже був закріплений, сезон почався, і я вибирав між тими, що залишились. Чомусь підійшов мені 17. Хоча ніколи ніде не траплявся – я грав і під 13, і 12, і під 4, але чомусь 17 мені випав. Потім вже не думав його міняти, але немає якогось особливого значення – можна придумати. Є там у мене одна версія, до якої я додумався, але з неї користі мало. Це так, суто для себе придумав, чому 17 міг би бути щасливим.
"Люди трошечки мають клепку в голові і розуміють, що не по 15 років пацанам"
– Не можу оминути тему національної команди. Ви були капітаном збірної, а потім ухвалили рішення відійти. Якщо відверто – це було емоційне рішення чи холодний розрахунок?
– Це був досить холодний розрахунок. Не бачив я сенсу, щоб ми кожен рік повертались до тієї розмови, що Плотницький не приїхав, або ще якісь питання виникали. Мені здається, так було легше для всіх – випустити офіційну заяву з цього приводу. Просто тоді не буде кожного року, що серед викликаних гравців Плотницький, а він знову не приїхав – і починаємо цю тему заново.
Я зрозумів, що так буде краще для всіх, думав, що менше будуть про це говорити… Ну, звісно, так не вийшло. Ну, немає в списку Плотницького – отже, його не викликають. Закінчив, не закінчив – неважливо, його немає в списку, і всі офіційні особи з федерації знають, що людина не буде виступати, не просто там якийсь саботаж або бойкот на рік-два і так далі. Тому легше було зробити офіційну заяву – і все.
– Як сильно на вас вплинув публічний резонанс навколо цієї історії? Чи було щось, що вас особливо зачепило в цій ситуації?
– Напевно, першого разу, коли ми не приїхали всі, і почали розповідати, що я всіх підмовив – оце, певно… Не те, що зачепило, це більше смішна тема, тому що люди трошечки мають клепку в голові і розуміють, що не по 15 років пацанам, і всі за свої дії та рішення, які ухвалюють, відповідають самостійно. Що я там когось підмовив, попросив і так далі – це було найбільш незрозуміле для мене. Виніс цю версію президент Федерації волейболу України, але, знову ж таки, для того, щоб так стверджувати, потрібно бути ближче до команди. Можливо, тоді зрозумієш, чи так воно, чи не так.
– На початку 2026 року в мережі активно ширилися чутки щодо вашого ймовірного повернення. Чи можливий повноцінний камбек у збірну – і від чого це залежить?
– А може бути неповноцінний? Можливо, такий є – то я розглядав би такий варіант теж (Сміється). Ми зв’язувалися, ми спілкуємось із тренером (Раулем Лосано, – прим.), ми спілкувалися протягом всього часу, окрім першого року, окрім першої Золотої Євроліги, коли вони виграли тоді. Не пам’ятаю, чи вітав, чи не вітав – не буду брехати. Але потім ми завжди спілкувалися з ним, два рази вже розмовляли, все адекватно, нормально. І думаю, є можливість, що я приїду в збірну цього року, але ми маємо ще свої організаційні питання з ним вирішити. Поки що по сезону не зідзвонювались, тільки списуємось деколи дуже рідко, але думаю, що упродовж місяця ми зідзвонимося і обговоримо план – хто що хоче, як бачить і так далі.
– Як ви оцінюєте нинішній рівень збірної України та її перспективи?
– У загальному супер, все класно. Дуже такий сильний середняк, який може вистрелити на змаганнях типу чемпіонату Європи чи світу і потрапити в медалі. Такі варіанти є, такі приклади є в історії волейболу. Але якщо глобально оцінювати, то я думаю, що то останній олімпійський цикл для цієї команди. Далі вже, мені здається, потрібно, щоб молоді підключалися, і будуть якісь зміни. Хоча, дай Боже, якщо всі себе відчуватимуть гарно і будуть в гарній фізичній формі, то, можливо, якось довше пограємо…
– Також ви говорили про бажання очолити Федерацію волейболу. Чи є у вас досі така мета?
– Звісно. Все поступово. Я завжди кажу: ти маєш грати наче в якусь гру на телефоні, де є рівні – проходити перший, другий, третій рівень, а не перестрибувати. Поки я гравець, сподіваюсь, за свою кар’єру мені вдасться організувати щось типу дитячої команди або ще якоїсь організації, яка пов’язана з волейболом. А потім вже будемо надіятись, що в мене ще буде бажання і перспектива очолити Федерацію. Сподіваюсь, колись це станеться.
– Це бажання – реакція на пережитий досвід, чи стратегічне бачення майбутнього?
– І те, і те, бо я розумію, що можна робити краще. Звісно, це важко, особливо під час війни, але можливості є. Варіанти є для того, щоб покращувати умови і навіть федерацію, людей, які там працюють, в першу чергу – гравців. І перспектива в будь-якому випадку є. Вистачає молодих, які могли б грати на високому рівні, але з ними потрібно проводити індивідуальну роботу, розмови, щоб було розуміння... людей. Часто буває, коли молоді думають, що вони потрапили в якийсь чемпіонат за кордоном, і все супер у них – я ось отримаю якийсь контракт і мені вистачає. Але є варіанти, коли десь треба ризикнути більше, попрацювати або навіть піти на пониження, щоб піднятись вище. Або посидіти на заміні пів сезону, можливо й сезон. Зате підтримуєшся з сильними гравцями і будеш в будь-якому випадку розвиватися. Можливо, не вистачає якоїсь волейбольної освіти.
– Якби у вас була можливість щось змінити у системі українського волейболу вже зараз, що стало б першим кроком?
– Відразу, що мені спало на думку після вашого запитання – згадалось правило, про яке я думав вже багато. От дитячі тренери, перші тренери гравців, їх треба якось заохочувати. Ми ж розуміємо, що зарплатня там невелика, а роботи багато. Бо знайти якогось одного талановитого хлопця і розвивати його з усіма можливостями, які є в світі, щоб заробляти для своєї сім’ї на майбутнє, – тут волейбол не входить навіть у топ-50. Тож думаю так: для перших тренерів, якщо їхній гравець переходить в якийсь клуб, особливо за кордон, і федерація отримує трансфер, від цього гравця якась частина цих грошей іде першому тренеру, який тебе привів у волейбол і дав тобі перші ази цього виду спорту. Мені здається, це був би гарний бонус для всіх дитячих наставників.
"Хочу зі збірною України потрапити на Олімпіаду"
– А якщо не очільником федерації, то чи бачите себе ще в якійсь ролі у волейболі після завершення карʼєри гравця?
– Тренером. Я сподіваюсь, що у мене вийде побути й тренером.
– Ваша дружина – також професійна волейболістка і навіть була капітаном збірної України. Наскільки це допомагає у сімейному житті – коли поруч людина, яка прекрасно розуміє специфіку вашої професії?
– Напевно, легше, ніж якби жінка була недотичною до цього. Але, взагалі, не думаю, що це сильно полегшує, тому що жіночий волейбол є жіночий волейбол, чоловічий – чоловічий, там є велика різниця між ними, як на мене. Проте так – легше пояснити якісь моменти, які мені не подобаються або подобаються, не потрібно перекладати кожне слово з нашої, скажімо, волейбольної мови.
– Обговорюєте вдома волейбол, чи навпаки – намагаєтеся іноді від нього відпочити?
– Дуже рідко ми говоримо про волейбол, ну це прямо… Немає, мабуть, якоїсь потреби в цьому.
– Як ви поєднуєте спортивні поїздки та сім’ю?
– Ох, це у нас важко, тому що ми дуже часто кудись виїжджаємо. Навіть буває, що їдемо кудись на тиждень. Тому дні, які є вихідними, стараємось провести разом. Можливо, навіть трохи більше з сином – десь поїхати на риболовлю, поїхати чимось позайматися, десь погратися, ігрові кімнати – щось такого плану.
– Чи хотіли б ви, щоб ваші діти також обрали спортивний шлях?
– Не знаю навіть. Я би хотів, щоб вони просто трохи займались спортом, слідкували за своїм фізичним станом, здоров’ям, а там якщо їм захочеться піти у професійний спорт – то супер, якщо ні – то ні. Ніхто змушувати точно не буде.
– Як вже згадали, ви захоплюєтеся риболовлею – що для вас це заняття?
– О, супер, це відпочинок, це відключення повністю від усього. Раніше то було повне відключення, але зараз, коли їдемо з сином, то ще треба дивитися за ним. Та це все одно релакс. Це релакс, бо зовсім різне з тим, що у мене є в житті завжди. Тобто більше спокою і немає нікого поруч, мало людей – супер.
– Чи є в Олега Плотницького ще незакритий спортивний борг?
– Зі збірною України потрапити на Олімпіаду. Для мене немає значення – у статусі гравця, очільника федерації, тренера чи навіть у ролі фізіотерапевта. Туди потрапити було б супер.
– Підсумовуючи, якщо озирнутися назад, що б ви порадили собі на початку кар’єри?
– Зроби все так само, як ти зробив.
"Я навіть у дитинстві думав, що існує університет для клоунів"
Улюблена страва: Борщ із салом.
Книга, яку можете перечитувати неодноразово: Немає. Не читаю.
Фільм або серіал, який вас захопив: Я більше дивлюся спортивні фільми. Хай буде "Я – Болт".
Музика під час тренувань: Не слухаю.
Країна або місце, яке мрієте відвідати: Немає такого, напевно, тому що я не той, хто любить подорожувати.
Риса характеру, якої хотіли б позбутися: Запальність. Можу бути спалахом деколи.
Найулюбленіше місце в Україні: Україна – не скажу будинок чи ще щось. Повністю вся країна, бо мені здається, я був повсюди за свою кар’єру. І куди б не приїхати – було б супер.
Суперсила поза спортом: Це не суперсила, але я не переймаюся тим, що сталося, особливо якщо це щось у негативному плані.
Хобі, про яке мало хто знає: Чемпіон світу з лежання на дивані… Ну, не чемпіон світу, але чемпіонат якоїсь області точно виграв би.
Якби ви не стали спортсменом, ким могли би бути: Відповідь незмінна. З дитинства хотів бути клоуном, працювати в цирку. Це серйозно: я навіть у дитинстві думав, що існує університет для клоунів.
Фобія: Немає. Можливо, ще не відкрилася, але від того, що в мене ставалося в житті – немає.
Спортивний кумир або людина, яка вас надихає: Немає такої.
Найяскравіший матч у кар’єрі: Фінал Ліги чемпіонів – 100%.
Найважчий момент кар’єри: Операція на плечі.
Ідеальний день без тренувань і матчів: Прокинувся, випив каву, завантажив машину і поїхав на риболовлю. Цілий день мене немає.
Найкраща порада, яку отримували у житті: Залишатись завжди людиною.
Одне слово, яке найкраще вас описує: На такі запитання, мабуть, краще відповіли б близькі люди.