Німецький зв’язуючий розпочинає дванадцятий сезон у ПлюсЛізі.
В інтерв’ю сайту siatkarskieligi.pl він розповідає, що його захоплює в Польщі та поляках, ділиться своїм ставленням до відповідальності за злочини Другої світової війни, говорить про свій дім у Гданську та нову кар’єру поза волейболом.
– З 2014 року ти граєш у Польщі, у ПлюсЛізі. Ти вивчив мову, став відомим спортсменом тут. Почуваєшся більш «польським» чи все ж залишаєшся «типовим» німцем?
– Думаю, я все ще більше німець, адже моя родина розмовляє лише німецькою – ми користуємося нею вдома щодня. Але мені здається, що я перейняв частину польської ментальності, особливо коли йдеться про практичні речі та спосіб мислення.
– Можеш навести приклад?
– Не хочу узагальнювати, бо це завжди ризиковано, але найбільше кидається в очі відмінність у ставленні до ризику. У Німеччині ми любимо все прораховувати, передбачати можливі загрози, коли щось плануємо. А в Польщі підхід простіший: робиш – а якщо щось піде не так, тоді вже вирішуєш проблему. Мушу зізнатися, що мені сподобався такий спосіб мислення. Тепер я вже не все прораховую у своєму житті. Без сумніву, це зміна, яка сталася завдяки одинадцятьом рокам життя в Польщі.
– Коли у 2014 році ти підписував контракт із клубом «Чарні Радом», чи уявляв, що залишишся тут так надовго?
– Не очікував, що мине стільки років. У житті професійного спортсмена складно щось планувати наперед – зазвичай живеш від сезону до сезону. Після Радома я мав перейти до Гданська, але тоді з «Ястшембського Венґля» пішов Міхал Масни, тренером став Марк Лебедев – і я опинився на Сілезії, зовсім цього не плануючи. І так ми досі живемо в Польщі.
– Понад одинадцять років у нашій країні – це означає, що вам тут добре?
– Безперечно! Я зрозумів це ще у перші роки в Радомі – разом із дружиною та сином – що спосіб життя і ментальність поляків нам ближчі, ніж у людей у тих країнах, де я грав раніше.
– Вам було краще в Польщі, ніж в Італії?
– Так! Звісно, погода в Італії набагато краща, можливо, й життя там комфортніше, але ми не почувалися там так добре, як у Польщі. Тут мені ближчий спосіб мислення та поведінка людей. Хоча, правду кажучи, спортсмен не завжди може вибирати. Ми залишилися в Польщі також тому, що я отримував хороші пропозиції й міг спокійно працювати. І я радий, що все склалося саме так — що досі можу грати в Польщі й у ПлюсЛізі.
– Ти починаєш уже дванадцятий сезон у ПлюсЛізі, маєш за плечима 317 матчів. Серед іноземців кращі показники має лише Міхал Масни.
– Це ще одна річ, якої я ніколи не очікував. Для мене це щось особливе, хоча це ніколи не було головною метою. Я завжди намагався передусім інтегруватися – вивчати мову, будувати зв’язок із уболівальниками, створити дім. Ці роки я хотів присвятити не лише тренуванням і грі. Адже це величезна частина мого життя. Минуло вже 11 років, і я не можу сказати, що просто йду до зали, граю у волейбол, а решта неважлива. Більшу частину дня ти проводиш не на тренуванні, а вдома, серед людей. Хочеш бути частиною суспільства, радіти життю, спілкуватися. І я стараюся це робити – говорю з людьми, прагну ще краще вивчити польську. Може, тому поляки радіють, коли чують, як я говорю їхньою мовою. Принаймні, я так це відчуваю.
– Не хочу говорити про політику, але цікаво почути твою думку. Як ти почуваєшся в країні, де пам’ять про злочини Другої світової війни досі така жива? Чи траплялися в роздягальні розмови на цю тему?
– Не пам’ятаю жодної ситуації, щоб хтось ставився до мене вороже чи висловлював претензії. Я пишаюся, що стільки років граю в Польщі, і що багато людей відкривають переді мною свої серця. Неможливо не говорити про Другу світову, коли живеш у Гданську – там є Вестерплатте, стільки пам’яті про ту трагедію. Історія змушує мене бути максимально відкритим до цієї теми. Думаю, я частково вивчив польську саме для того, щоб висловити повагу, краще інтегруватися, не лише грати, а й розуміти. І так, польські гравці не раз запитували мене про війну
– Як ти ставишся до того, що сталося під час Другої світової війни?
– Передусім важливо не боятися ставити запитання. Без запитань немає діалогу. Я не відчуваю особистої провини, але відчуваю відповідальність – пам’ятати, говорити, щоб подібне ніколи не повторилося. Найкращий шлях – це спілкування, пошук порозуміння.
– Це, напевно, нелегко?
– Ніколи не забуду момент, коли побачив Аушвіц. Це була одна з найемоційніших подій у моєму житті. Ми поїхали туди з двома товаришами по команді з «Ястшембського Венґля». У якийсь момент я усвідомив, наскільки це особливо – бути тут разом із поляками, які пережили пекло, створене німцями. Я зрозумів, як важливо говорити про це, дружити, щоб подібне більше ніколи не повторилося.
– А якщо хтось каже, що ненавидить німців – можеш це зрозуміти?
– Так, це дуже індивідуальне. Ми ніколи не знаємо, яку історію має людина чи її сім’я. Як я вже казав, я не відчуваю провини, але розумію, якщо хтось не може пробачити. Мені було б сумно, якби хтось ненавидів мене або моїх близьких лише тому, що ми з Німеччини, не знаючи нас і нашої історії.
– Тобто найкращий спосіб – говорити, навіть про болісні речі?
– Звісно. Я розумію негативні емоції – важко, щоб було інакше. Це одна з найжахливіших сторінок нашої історії. Але я намагаюся шукати діалог, навіть у дрібницях, які можу зробити сам.
– Чи твої знайомі й близькі цікавляться, як живеться в Польщі?
– Запитують уже рідше, бо більшість побувала тут. І були здивовані тим, що побачили.
– Чим саме?
– Дехто – рівнем життя, бо стереотипно уявляв це інакше. Але сьогодні вже не секрет, що Польща динамічно розвивається, стала однією з провідних економік регіону й світу. Думаю, німці дедалі більше усвідомлюють, що на сході мають сильного друга. Коли мене питають, я завжди виступаю «амбасадором» нашого нового дому й запрошую людей приїхати до Польщі.
– Якщо подумати про дім – це тепер Гданськ?
– Так, Гданськ – це наш дім. У нашій спортивній родині ми домовилися, що дім – це місце, де ми разом. Можливо, колись це зміниться, але наразі не плануємо нічого наперед.
– За що ти полюбив Польщу?
– Точно не за погоду (сміється). Але мені дуже подобається польська кухня, особливо супи – огірковий, журек, і, звісно, вареники! Люблю польські міста, Балтійське море. А ще – особливе ставлення до волейболу, атмосферу в залах. І передусім, як я вже казав, мені близька польська ментальність.
– Навіть попри те, що ми постійно на щось нарікаємо?
Так, це правда – ви любите нарікати! Але знаєш, що цікаво? Ви можете сперечатися, бурчати, але все одно працюєте, дієте. Нарікаєте, але водночас багато робите. Це справді вражає — бачити, як розвивається Польща. Моя родина спостерігає це вже понад десять років і почувається тут як удома.
– Ти підписав контракт із «Барком-Кажани» Львів, аби ще один сезон грати в ПлюсЛізі. Маєш у собі ще «вогонь» до волейболу?
– Безумовно! Інакше я б уже не грав. Я був у захваті, коли почув, що «Барком» гратиме в Ельблонґу – для мене було важливо залишатися недалеко від дому. Родина поставила це чітко, і я не хотів зникати на десять місяців. До того ж моє життя розвивається й поза волейболом – далі від Гданська я не зміг би все це поєднати. Кілька років тому я заснував власний бізнес у Німеччині.
– Який саме?
– Моя компанія працює у сфері командної динаміки. Ми створили віртуальний інструмент, який показує, як функціонують команди – у спорті чи бізнесі. Це своєрідне консультування. У нас уже є перші клієнти в Німеччині та одна команда, з якою співпрацюємо. Я хвилювався, як вдасться поєднати це з грою та зустрічами з клієнтами, але даремно – усе добре працює й не гасить мій спортивний вогонь. Я щасливий, що можу ще грати в лізі.
– Отже, ти готуєшся до життя після волейболу?
– Так, але це складно. Я почав професійно займатися волейболом у 15 років. Більшу частину життя я провів на майданчику, тому завершення кар’єри не буде легким. Але останнім часом я багато про це думав – після завершення сезону в Гданську, коли вже не грав за збірну й мав більше часу. Можу сказати, що не боюся цього моменту, хоча знаю, що багато чого зникне – не буде команди, матчів, перемог і поразок. Але я радий, що можу сам вирішувати, коли завершити. Цього літа я думав, що все – кінець. А потім отримав кілька пропозицій із різних клубів Європи. Приємно, що мене досі хочуть бачити на майданчику.
– У ПлюсЛізі не завжди все складалося легко. Коли ти виграв чемпіонат Польщі з «Ястшембським Венґлем», клуб відмовився від тебе. Ти не говорив про це публічно, але було видно, що ти розчарований.
– Так, рішення про трансфери в польській лізі часто приймають дуже швидко – так сталося і тоді. Мене замінили ще до того, як ми виграли титул. Усі бачили, що це мене зачепило. Але з поваги до клубу я вирішив не коментувати цього публічно.
– Твоя міміка тоді говорила сама за себе...
– Так, це правда, але це був не перший складний момент у моїй кар’єрі. Я завжди намагався перетворювати розчарування на мотивацію й працювати ще більше. Думаю, тодішня перемога – найкраще свідчення моєї сили. Єдине, про що шкодую, – що ми святкували без уболівальників через пандемічні обмеження. Я хотів, щоб усі були з нами, адже з фанами в Ястшемб’ю в мене був особливий зв’язок. І зараз приємно туди повертатися – завжди тепло приймають.
– Сьогодні у ПлюсЛізі часто підписують контракти дуже рано. Це добре для волейболу?
– Мені здається, було б краще запровадити спеціальне «трансферне вікно», коли дозволено підписувати контракти. Звісно, заборонити перемовини неможливо, але угоди варто оформлювати пізніше. Для гравців іноді це зручно – знати майбутнє заздалегідь, але водночас це створює багато плутанини. Лише президенти клубів і федерації можуть це впорядкувати, встановивши чіткі правила. Інакше нічого не зміниться. Але вирішувати, звісно, не мені.
Фото:plusliga.pl/